Ізабелла десь відкопала коробку з латуні, наповнену старими фотографіями. То були образи з іншого часу, старі поштівки давньої Барселони, фотографії палаців, зруйнованих у парку Сьюдадела після Всесвітньої виставки 1888 року, великих, давно знесених будинків і проспектів, заповнених людьми, що були вдягнені відповідно до церемонності тієї епохи, екіпажами та спогадами, що мали колір мого дитинства. З тих світлин дивилися на мене з відстані в тридцять років забуті обличчя й погляди. На кількох із них я начебто впізнав обличчя актриси, дуже популярної в мої дитячі роки, але давно забутої. Ізабелла мовчки спостерігала за мною.
– Ви впізнали її? – запитала вона.
– Здається, її звали Ірен Сабіно, якщо не помиляюся. Вона була актрисою, що здобула певну славу в театрах Паралело. Це було вже давно. Ти ще тоді й не народилася.
– А погляньте ось на цю.
Ізабелла показала мені світлину, на якій Ірен Сабіно стояла, спершись руками на підвіконня, що його мені неважко було впізнати як підвіконня мого кабінету нагорі у вежі.
– Цікаво, правда? – запитала Ізабелла. – Думаєте, вона жила тут?
Я стенув плечима.
– У кращому випадку вона була коханкою того ж таки Дієґо Марласки…
– У будь-якому випадку це нас не стосується.
– Які вони витерті, деякі з них.
Ізабелла переглядала фотографії, що зберігалися в коробці. Одна випала в неї з рук. Вона лежала під самими моїми ногами, і я нахилився й підняв її. На ній Ірен Сабіно в шикарній чорній сукні позувала в гурті святково вдягнених людей у залі, яку я, здається, упізнав як великий салон Кінного цирку. То була звичайна святкова фотографія, і вона не привабила б моєї уваги, якби на другому плані, майже змазаному, я не розгледів кабальєро з білим волоссям, що стояв нагорі сходів. Андреас Кореллі.
– Ви зблідли, – сказала Ізабелла.
Я підніс фотографію ближче до очей і став її роздивлятися, нічого не кажучи. Потім підвівся на ноги й знаком показав Ізабеллі, щоб вона вийшла з кімнати.
– Я не хочу, щоб ти сюди заходила, – сказав я слабким голосом.
– Але чому?
Я зачекав, поки Ізабелла вийде, і замкнув двері. Дівчина дивилася на мене такими очима, ніби я був не при своєму розумі.
– Завтра ти підеш до сестер доброчинності й скажеш їм, щоб прийшли сюди забрати все це. Але за тієї умови, щоб вони забрали тут усе, навіть те, чого їм не треба.
– Але…
– Не сперечайся зі мною.
Я не хотів зустрітися з нею поглядом і попрямував до сходів, які підіймалися до кабінету. Ізабелла дивилася на мене з коридору.
ebooksa