– Розкажи мені, Давиде, над чим ти зараз працюєш?
– Про це дуже важко розповісти. Пишу книжку, яку мені замовили.
– Роман?
– Не зовсім. Не знаю навіть, як назвати цей жанр.
– Головне, що ти працюєш. Я завжди казав, що неробство ослаблює дух. Треба, щоб мозок був завжди чимось зайнятий. А якщо не мозок, то принаймні руки.
– Але іноді люди працюють понад свою норму, сеньйоре Семпере. Чи вам не слід було б відпочити? Скільки років стоїте ви тут, на своєму посту, без відпочинку?
Семпере озирнувся навколо себе.
– Цей пост – моє життя, Давиде. Як я можу його покинути? Куди я можу звідси піти? Сидіти під сонцем на лаві в парку, годувати голубів і нарікати на ревматизм? Я там помер би через десять хвилин. Моє місце тут. І мій син іще не готовий прийняти від мене віжки, хоч і вважає, що готовий.
– Але він уміє добре працювати. І він дуже гарна людина.
– Занадто гарна людина, між нами кажучи. Іноді я дивлюся на нього й думаю, що з ним станеться, коли я відійду. Як він даватиме раду всьому…
– Усі батьки мають такі побоювання, сеньйоре Семпере.
– І ваш також? Пробачте, я не хотів…
– Вам нема чого просити пробачення. Мій батько мав надто багато власних проблем, аби перейматися ще й моїми. Ваш син має набагато більше переваг, аніж ви гадаєте, я переконаний.
Семпере подивився на мене із сумнівом у погляді.
– Знаєте, чого, на мою думку, йому бракує?
– Лукавства?
– Жінки.
– Йому неважко буде вибрати собі наречену з усіх тих горличок, які штовхаються біля вітрини, щоб помилуватися ним.
– Я говорю про жінку справжню, одну з тих, які роблять чоловіка таким, яким він повинен бути.
– Він іще молодий. Нехай порозважається кілька років.
ebooksa