– Так, – визнав я.
– І що ви мали на увазі?
– Я був роздратований і сказав перше, що спало мені на думку, інспекторе. Це не означає, що я говорив серйозно. Іноді людина каже те, чого вона не думає робити.
– Дякую за вашу щирість, сеньйоре Мартін. Ви нам дуже допомогли. Бажаю вам успіхів.
Я пішов звідти, відчуваючи, як три погляди вп’ялися мені в спину, наче кинджали, і з думкою, що якби на кожне запитання інспектора я відповідав брехнею, то не почувався б таким винним.
Прикре відчуття, яке опанувало мене після зустрічі з Віктором Ґрандесом та двома василісками, що його супроводжували, тривало не довше, ніж поки я пройшов сотню метрів під сонцем, перебуваючи в тілі, якого майже не впізнавав: сильне, без болю й без нудоти, без свисту у вухах і без болючих уколів під черепом, без відчуття втоми й без холодного поту. Без будь-якого сліду від переконаності в наближенні невідворотної смерті, яка душила мене ще двадцять чотири години тому. Щось нашіптувало мені, що трагедія, яка сталася в цю ніч, коли загинув Баридо й на волосину від смерті опинився Есковільяс, мусила б наповнити мене печаллю та смутком, але в глибині своєї свідомості я не відчував нічого, крім приємної байдужості. Цього липневого ранку Рамбла була місцем свята, а я був царем на ньому.
Прогулянковою ходою я рушив до вулиці Святої Анни, думаючи зробити своїм візитом сюрприз сеньйорові Семпере. Коли я увійшов до книгарні, Семпере-батько стояв за прилавком і перевіряв рахунки, а син, піднявшись на драбину, переставляв книжки на полицях. Побачивши мене, книгар подарував мені привітну усмішку, і я зрозумів, що він не відразу впізнав, хто я такий. Через секунду усмішка зійшла з його обличчя, і з розкритим від подиву ротом він обійшов навколо прилавка, щоб обняти мене.
– Давиде? Це ти? Свята Мати Божа!.. Та ж тебе не впізнати! Я був дуже стурбований. Ми кілька разів ходили до твого будинку, але ти не відповідав на дзвінки. Я вже наводив довідки в лікарнях та в поліції.
Його син дивився на мене з драбини з не меншим подивом. Він добре пам’ятав, що лише тиждень тому бачив мене в стані, що був нічим не кращий за стан мешканців будь-якого моргу.
– Пробачте, що я вас так налякав. Я був відсутній кілька днів у справах.
– Але в яких справах? Ти все-таки послухався мене й відвідав лікаря, чи не так?
Я кивнув головою.
– Це була дурничка. Наслідок великого перенапруження. Досить мені було протягом кількох днів прийняти тонік, і ви бачите, тепер я став як новий.
– Обов’язково даси мені назву цього тоніка, я спробую прийняти з ним душ… Як приємно і яка полегкість бачити тебе в такому стані!
Та радісний настрій доброго книгаря відразу затьмарився, коли він згадав про головну новину дня.
– Ти чув, що сталося з Баридо й Есковільясом? – запитав він.
– Я щойно там був. У це важко повірити.
– Хто б міг подумати, що таке може статися. Я не відчував до них найменшої симпатії, але уявити собі таке лихо… Але скажи мені, ця подія матиме для тебе якісь юридичні наслідки? Пробач за пряме запитання.
– Річ у тому, що я не знаю. Думаю, що двоє компаньйонів були наділені правом власності щодо своєї фірми. У них можуть бути спадкоємці, але не виключено, що у випадку смерті обох їхня фірма припинить існування. І мій зв’язок із ними теж. Так мені принаймні здається.
– Отже, якщо Есковільяс, нехай мені простить Бог, також упокоїться, то ти станеш вільною людиною?
ebooksa