Suenan las campanas de Santa Mari´a del Mar.
Я витяг аркуш із машинки й пильно роздивився його у світлі настільної лампи.
Suenan… de Santa Mari´a
Я зітхнув. «Lux аeterna» була надрукована на цій самій машинці й, мабуть, у цьому ж таки кабінеті.
Наступного ранку я пішов снідати до кав’ярні, яка була неподалік від паперті собору Санта-Марія-дель-Мар. Навколо бульвару Борна було повно возів та людей, які прийшли на ринок, і торговців та крамарів, що відчиняли свої крамнички. Я сів за одним зі столів, виставлених на вулиці, і замовив каву з молоком. Хтось залишив на сусідньому столі примірник «Ванґардії», і я його підібрав. Поки мій погляд ковзав по заголовках та рекламних оголошеннях, я помітив силует дівчини, яка піднялася сходами до самих дверей собору й сіла на останній сходинці, щоб непомітно спостерігати за мною. Дівчині було близько шістнадцяти чи сімнадцяти років, і вона вдавала, ніби щось пише в зошиті, покрадьки поглядаючи на мене. Я спокійно пригубив свою каву з молоком, а тоді покликав офіціанта, який відразу підійшов.
– Бачите оту сеньйориту, яка сидить біля дверей церкви? Скажіть їй, нехай замовить усе, що хоче, я запрошую її до свого столу.
Офіціант кивнув головою й попрямував до дівчини. Побачивши, що хтось до неї підходить, вона низько нахилила голову над зошитом і вдала абсолютну зосередженість, яка мене насмішила. Офіціант зупинився біля неї й кахикнув. Вона підвела голову від зошита й подивилася на нього. Офіціант пояснив їй свою місію й показав на мене. Дівчина скинула на мене поглядом, стривожена. Я помахав їй рукою. Щоки в неї спалахнули, як жарини. Вона підвелася й підійшла до мого столу, не відриваючи погляду від своїх ніг.
– Ізабелла? – запитав я.
Дівчина підвела погляд і зітхнула, гніваючись на себе.
– Звідки ви знаєте? – запитала вона.
– Надприродна інтуїція, – відповів я.
Вона подала мені руку, і я потиснув її без ентузіазму.
– Можна мені сісти? – запитала вона.
Вона сіла, не чекаючи відповіді на своє запитання. Протягом півхвилини дівчина змінила позу шість разів, поки повернулася до найпершої. Я спостерігав за нею спокійно і з розрахованою незацікавленістю.
– Ви не пам’ятаєте мене, сеньйоре Мартін, правда ж?
– Мабуть, що ні.
– Протягом років я приносила вам кошик із продуктами, які ви замовляли раз на тиждень у «Кана Жисперта».
Образ дівчинки, яка стільки разів приносила мені замовлення з продуктової крамниці, виринув у моїй пам’яті й наклався на доросліше й трохи кутастіше обличчя цієї Ізабелли з її вже жіночими формами й твердим поглядом.
– Дівчинка, якій я регулярно давав чайові, – сказав я, хоча від дівчинки в ній залишилося дуже мало або й нічого.
Ізабелла кивнула.
ebooksa