Гра янгола

– Сьогодні адвокат видавців повідомив мені, що, згідно з окремою приміткою, яку подано в контракті, що його ви підписали, після смерті видавців ви стаєте вільним, хоча спадкоємці зберігають права на всі твори, опубліковані раніше. Напевне, він надішле вам офіційного листа, у якому повідомить вас про це, але я подумав, що вам ліпше знати про це вже тепер, щоб ви могли ухвалити якесь конкретне рішення щодо пропозиції вже згадуваного видавця.

– Дякую.

– Нема за що.

Ґрандес погасив свою сигарету й кинув недопалок на землю. Він привітно всміхнувся мені й підвівся. Плеснув мене по плечу й рушив у напрямку вулиці Принцеси.

– Інспекторе! – гукнув я.

Ґрандес зупинився й обернувся.

– А вам не здається…

Інспектор подивився на мене з млявою посмішкою.

– Стережіться, Мартін.

Я ліг спати рано й прокинувся раптово, подумавши, що вже ранок наступного дня, але відразу з’ясував, що минуло лише кілька хвилин після дванадцятої ночі.

Уві сні я побачив Баридо й Есковільяса, які потрапили в пастку у своєму кабінеті. Полум’я підіймалося вгору по їхній одежі, аж поки вкрило кожен квадратний сантиметр їхніх тіл. Під одягом шкіра падала з них клаптями, а перелякані очі, здавалося, тремтіли на тлі мерехтливого вогню. Їхні тіла смикалися в спазмах агонії та жаху й зрештою впали на купу згорілих решток, тоді як м’ясо відокремлювалося від їхніх кісток, наче розтоплений віск, і утворювало в мене під ногами димучу калюжу, у якій віддзеркалювалося моє власне обличчя, що всміхалося, тоді як я роздмухував фосфор, який тримав у себе між пальцями.

Я підвівся, щоб знайти склянку води, і, сподіваючись, що сон мене вже покинув, пішов до кабінету й дістав із шухляди письмового стола книжку, яку взяв на Цвинтарі забутих книжок. Увімкнув настільну лампу й нахилив її так, щоб світло падало прямо на книжку. Розгорнув її на першій сторінці й почав читати.

Lux аeterna

D. M.

На перший погляд книжка була збірником текстів і молитов, що не мали якогось певного сенсу. Це був оригінал рукопису, стосик аркушів із надрукованими на машинці рядками, досить недбало оправлений у шкіряні палітурки. Я читав далі, і якоїсь миті мені здалося, що я бачу певний метод у послідовності подій, кантів і міркувань, які складали текст. Мова була наділена власним ритмом, і те, що спочатку здавалося цілком позбавленим будь-якої структури чи стилю, перетворювалося на щось подібне до гіпнотичного співу, який підкоряв собі читача й занурював його в стан, середній між сонливістю й забуттям. Те саме відбувалося зі змістом, центральна вісь якого була неочевидною доти, доки читач не долав більшої частини першого розділу або першого канта, бо цей твір, здавалося, був побудований за зразком давніх поем, що складалися з епох, у яких час і простір розвивалися на власний розсуд. І тоді я зрозумів, що ця «Lux aeterna» була – за відсутністю ліпшого визначення – чимось подібним до книги мертвих.

Після перших тридцяти або сорока сторінок, суцільно заповнених ухильними та загадковими фразами, читач починав заглиблюватися в точну й екстравагантну головоломку з молитов і звернень, щоразу тривожніших, де смерть, до якої автор іноді звертався у віршах сумнівної метрики, часом насичених такими дивними образами, як білий янгол з очима змії або осяйна дитина, подавалася як єдине й усемогутнє божество й виражала себе в природі, у бажанні та в тлінності існування.

Хоч би ким був той загадковий D. M., у його віршах смерть розгорталася як хижа й вічна сила. Візантійська суміш посилань на різні міфології на тему раю та пекла тут оберталася в одному плані. Згідно з D. M., існує лише один початок і один кінець, лише один творець і руйнівник, який подає себе під різними іменами, щоб заплутати людей і використати їхню слабкість, єдиний Бог, чиє справжнє обличчя поділене на дві половини: одна з них добра й жаліслива, друга – жорстока й демонічна.

Лише таких висновків зміг я дійти, бо поза цими принципами автор, схоже, збився з напрямку, у якому побудував свою розповідь, і єдине, що мені вдавалося – це розшифрувати посилання та образи, які населяли текст у вигляді пророчих видінь. Потоки крові та вогню, що прокочуються над містами й селами. Війська з одягнених в уніформу трупів, які марширують нескінченними рівнинами й виривають життя з корінням скрізь, де проходять. Діти, повішені на клаптях із прапорів над брамами фортець. Чорні моря, де тисячі неприкаяних душ плавають протягом усієї вічності під поверхнею крижаних і отруйних вод. Хмари попелу й океани з кісток та розкладеної плоті, у яких кишать комахи та змії. Послідовність пекельних та огидних картин тяглася до цілковитого насичення.

Мірою того, як гортав сторінки цього рукопису, я мав таке відчуття, ніби досліджую крок за кроком мапу хворого й скаліченого розуму. Рядок за рядком автор тих сторінок задокументовував, сам того не знаючи, свій спуск у провалля безуму. Остання частина книжки здалася мені спробою звернути з цього шляху, розпачливим криком із камери божевілля й намаганням вибратися з лабіринту, який утворився у свідомості автора. Текст помирав на фразі, що була незакінченим благанням, спробою знайти розв’язання в нескінченності без будь-якого пояснення.

Коли я дійшов до цього місця, мої повіки опустилися. З вікна до мене дістався легкий вітерець, який прилетів від моря й позмітав туман із дахів. Я вже хотів був згорнути книжку, коли помітив, що щось залишилося на фільтрі мого мозку, щось таке, що мало стосунок до механічної композиції тих сторінок. Я повернувся до початку й став перечитувати текст. Перший знак я помітив у п’ятому рядку. Далі він повторювався через кожні два або три рядки. Одна з літер, S велика, здавалася трохи нахиленою праворуч. Я дістав із ящика білий аркуш паперу й заклав його в друкарську машинку «Андервуд», яка стояла на моєму письмовому столі. Написав навмання одну фразу: