Прощення

— Гаразд, але навіщо Вам я? — питає Білий.

— Якщо я комусь не довіряю, то це нашим ЗМІ. Я знаю, що буде, якщо мої підозри справдяться. Вода має свою мережу людей, володіє кількома газетами і телестанціями, не тільки місцевими, а й державними. Більшість незалежних ЗМІ не має жодного впливу або нічого не варті. Я хочу, щоб, коли вибухне скандал, про це чесно розповіли за межами Словенії. Це змусить словенські медіа ретранслювати новину. Звичайно, це не завадить викривленій інтерпретації фактів, та все ж зменшує можливість маніпуляцій. Тому мені потрібна людина, якій я зможу довірити висвітлення подій, яка не є частиною мережі Води і яка не з Марибора.

— Роза Портеро, — каже Білий.

— Так. Австрійське державне радіо має в нас більший кредит довіри, ніж наш головний банк. Люди люблять казати, що ми — тиха австрійська провінція. Але це не так. Навіть мешканці найглухішого кутка в якійсь іншій країні мають право брати участь в ухваленні спільного рішення. А ми — тупа австрійська колонія без жодних прав. Коротше, ви мені потрібні, пане Адаме, і я щиро сподіваюся, що можу розраховувати на Вашу підтримку.

— Гаразд, Маусе, але за однієї умови.

Маус дивиться на Білого.

— Розкажіть мені, що у Вас із Водою.

Вперше, відколи вони розмовляють, у Мауса стерлася усмішка з губів, але вже за мить інспектор знову усміхається.

— Тут нема жодних таємниць, Адаме. Нашу історію можна дізнатися і з інших джерел, та в кожному разі буде краще, якщо я розповім Вам її особисто. Я і Вода разом навчалися в поліцейській академії. Ба більше, ми мешкали разом, були найкращими приятелями, і нас об’єднувало спільне захоплення, яким ми, вісімнадцятирічні юнаки, горіли ніби два фанатики. Вгадаєте, яке?

Білий стенає плечима.

— Ми обидва розводили голубів. Але не простих. Завівши зв’язки в поліцейській академії, я незабаром став учасником секретного проекту, який фінансувався Міністерством оборони. Нашою метою було виростити першокласних голубів-розвідників. Я не маю на увазі традиційних поштових. Тренування першокласних голубів-зв’язківців, які переносять секретні повідомлення, вимагає багато часу і знань. Але наше завдання було значно складнішим. Ви знаєте, половина успіху голубаря залежить від того, що потрапляє в голуба через дзьоб, тобто від харчування. І отут виявилося, що, крім звичайної зернової суміші, голубам потрібно забезпечити добре збалансоване харчування із сухим часником, порошком подрібненого рожевого кварцу та деякими іншими хімічними препаратами. Всі армії світу вкладають мільярди в комп’ютерні системи сповіщення. А мені вдалося з допомогою вітчизняних хімічних лабораторій виростити голубів-камікадзе. Це були спеціальні птахи, стійкі навіть до можливих ворожих атак і збоїв електромагнітних полів, що для голубів є великою проблемою. У світі немає жодного літака або ракети, яку не можна збити. А що робити зі зграями голубів, з десятками тисяч голубів, які у точно визначений момент атакують ворога з усіх боків? Особливо, якщо голуби заражені інтелектуальною біологічною зброєю, якою, власне, і є сучасні віруси? Хоча тоді я про таке не думав. Можливо, Вода вже міркував над цим, не знаю. Я розводив голубів насамперед заради любові до тварин і спорту. Я просто хотів виростити найрозумніших голубів у світі. І я це зробив. Те, що я їх потім натреновував на виконання конкретних завдань, було для мене другорядним. Вода в ті дні був у моїй тіні. Він хворобливо копіював усі мої дії. Я слухав панк — і він слухав панк, хоча найбільше любив народну розважальну музику, особливо далматинські «клапи»[33]. Я почав розводити голубів — і він також їх розводив. Незабаром Вода збагнув, що ніколи не досягне такого успіху, як я, його сусід по кімнаті та наставник. Тоді я не розумів, як сильно він мав мене ненавидіти. Лише згодом допетрав, що й до чого. Я пам’ятаю той ранній ранок пізнього квітня. Я поїхав у Похор’є, де був голубівник. Усього за кілька днів мав їх продемонструвати перед міністерською комісією під час великого завершального випробування. У випадку успішного показу Міністерство оборони виділило б значні кошти для розвитку проекту. Насправді це, мабуть, означало б, що ми, Адаме, ніколи не зустрілися б, бо я ніколи не залишився б у югославській, а потім словенській поліції, а став би першорядним експертом і новатором біологічної зброї. І нині я би мешкав у США або Ізраїлі. Однак сцена, яку я застав того дня, 27 квітня, стала найбільшим жахіттям, що я коли-небудь бачив у своєму житті. Двісті один з моїх двохсот чотирнадцяти вихованців лежали на землі. Сцена жахливої різанини. Їхні тільця були ще теплими, деякі пташки пересмикували лапками і тріпотіли пір’ячком. Хтось знищив мій світ, моє життя, моє майбутнє. Я знав, що тільки Воді було відомо, де я тримаю голубів. Кілька разів він приїздив їх годувати замість мене. Я повернувся у студентський гуртожиток. Я хотів його вбити. Я хотів покарати його за ту кривду, яку він мені завдав. Його ліжко було порожнє. Його шафа була порожня. Він повернувся в академію лише через рік після того, як я закінчив навчання, тому ми зустрілися аж через десять років, коли він став молодим депутатом парламенту, а я — криміналістом.

— А що було далі з голубами?

— Проект визнали невдалим і закрили. Дослідницьку групу розформували. Та я більше й не хотів займатися розведенням птахів. Після такого удару! Я був занадто молодий, щоби просто так закрити очі на все і жити далі. Крім того, так і лишилося таємницею запитання, куди поділося тринадцять голубів. Вони втекли? Чи він їх убив деінде? Або, і це мені здається найбільш вірогідним, він продовжив розмножувати птахів, і зараз тримає напоготові, щоб використати для власних цілей?

— Ви усвідомлюєте, що ваші припущення дуже серйозні, недоведені й можуть мати наслідки? Варто було б взяти самовідвід і передати слідство в цій справі комусь іншому, адже Ви не можете діяти неупереджено, — каже Білий.

— Авжеж, авжеж! — інспектор Маус так голосно регоче, що холом йде луна, а його асистент Ґрос на протилежному кінці, чуючи сміх начальника, без будь-якої причини починає силувано посміхатися й собі.

— Адаме, Ви справді вірите, що існує таке поняття, як неупередженість? У країні, де два мільйони жертв, які водночас є і катами, та катів, які часто самі є найбільшими жертвами? Я Вас прошу! Наша єдина можливість вижити як суспільство — бути упередженими, без вагань і роздумів. Ось так. Я мушу йти. Ми з хлопцями будемо дезінфікувати «Off». Не забудьте ж про свою обіцянку! Нікому ні слова, ми зрозуміли один одного?

У дверях Маус перетинається з Розою Портеро, знімає капелюха на знак привітання. Роза несе пластиковий пакет. Вона і Білий піднімаються в її номер на другому поверсі. Вікно відчинене, у приміщенні безлад, хтось обшукував шухляди та її валізу. Роза викладає на стіл дволітрову пляшку кока-коли, чоколіно[34] і бритви. Білий нервово бере з таці банан і їсть. Далі поглинає два інші.

— Що сталося? Що хотів Маус?

— Не хвилюйся, він нічого не знає і ні про що не здогадується. Вода — його ворог і, що б не трапилося, Маус поверне так, аби звинуватити мера. І що більше всього станеться, тим краще для Мауса, — пояснює Білий з напханим бананами ротом.

— Хто був у моєму номері? — питає Роза, розглядаючи свої речі. Її погляд зупиняється на мокрому сліді, який веде від вхідних дверей до підвіконня.