Прощення

Білий киває і ховає конверт із квитками.

— Я знав, що ти рано чи пізно станеш директоркою театру.

— Викривлений світ у викривленому місті врешті дає реальне оптичне зображення. Тут повсякденне життя перевернуте на голову, тому театр може лише вирівнювати зображення, яке саме по собі спотворене, — каже Анастасія, ніби декламує уривок із драматичного твору.

— Я не це маю на увазі, а твою велику рішучість, — каже Білий. — Тебе, як справжню мариборку, очевидно, ніщо не може зупинити.

Дзвін кришталевих бокалів. Джин розтікається в роті Білого, шпарина, крізь яку проблискують образи минулого, розширюється.

— Гарна робота, гарні шкіряні крісла, гарний кабінет…

— Не все так гарно, як ти описуєш, Адаме. Ми всі — частина якоїсь ширшої історії, і, зрештою, ніхто не пише її сам.

— У саєнтології ти займаєшся багаторічним аналізом власного минулого, — каже Білий. — Після сотень годин самокопань виокремлюєш події, які спричинили ті процеси, що пізніше нами керують.

— Адаме, я думаю, проблема полягає не в тому, що я не можу знати, ким я керую або хто керує мною. Проблема в тому, що ми не можемо не керувати і не бути керованими. У певному сенсі, ми всі хочемо, щоб нами керували. Питання в тому, як змінити це керування, коли воно сягне критичної точки. Іноді я відчуваю себе бранкою кришталевого замку, який сама й звела довкола себе. Приємно сидіти на виставах, насолоджуватися магією сцени. Все інше — чиста мука. Пригадуєш наші старі часи? Ми були молоді й амбітні, і все здавалося можливим. Ти міг обрати, чи будеш впливовим драматургом, чи відомим на весь світ режисером, чи президентом країни. Та ось минає десять-двадцять років — і раптом більше немає вибору. Ти йшов якимось шляхом і раптом заблукав. Хоч кожен добре знає, де заблукав, але шляху назад немає.

— Анастасіє, Анастасіє. Ти все та ж колишня Анастасія, яка любить віддаватися відчуттю проминальності, навіть якщо насправді ніколи в неї не вірила.

— Нічому я більше не віддаюся, Адаме. Дурман для молодих. А я тверезо аналізую ситуацію, в якій ми всі опинилися. Включно з тобою, Адаме.

— А я вірю в початки, — каже Білий і відставляє бокал. — Кожен момент може бути початком чогось нового, чогось доленосного. Якби я не вірив у те, що кожної миті можна змінювати хід наших доль, мене б не було вже на цій планеті. Але я тут. Тут і зараз.

— Твоя австрійка теж частина твого нового життя?

Анастасія наливає собі нову порцію джину і випиває до дна.

— Не будемо про це. Розкажи краще про себе, Анастасіє. Як живеш, що робиш? Чому, наприклад, почуваєшся бранкою і чому не звільнишся?

— Говорити легко, Адаме. Значно тяжче творити — у цьому місті див, у цьому театрі див, в оточенні дивовижних геніїв. Ось мій дім. І в буквальному сенсі теж. Вдома я практично не буваю. Під Кальварією маю прекрасну квартиру. Двісті квадратних метрів, але я майже не буваю там. Та й мешканці будинку жахливі. Цей театр — моє життя і мій дім, Адаме. Часто у мене таке відчуття, що все пропаде, що театр випарується в повітря, якщо мене бодай один день не буде поблизу.

Білий бачить, як образ Анастасії Ґрін все більше зливається з її образом, знаним йому ще з університетських часів. Образ молодої помічниці режисера з дредами, яка невтомно дискутує про Сергія Ейзенштейна, Самуеля Беккета і фізичний театр. Приглушена пристрасть. Вертке тіло. Аромат солодкої плоті. Пошепки ткані розмови, в які майстерно вплетені маленькі плітки й інтриги. Потиск її долоні, хлипання і смак язика, що повільно заривається під його язик. Відчуття ідеального прилягання тіл, затишку та безпеки, коли він входить у неї, коли вона притискає його до себе і її нігті дряпають шкіру на його голові до сильного болю. Переплітання і поступальні рухи. Синява неба у прорізі вікна. Звуки літнього узбережжя Драви, що проникають ззовні крізь напіввідчинене вікно. Вечірні репетиції, Андреас та інші, обдерті театральні стільці, смак чужих губ, поламані вінілові платівки, зім’яті листи.

— Адаме, ти де? Ти кудись відплив, — каже Анастасія Ґрін.

— Та ні, нічого, просто маленьке дежавю, — відповідає Білий. — Ми обоє знаємо, що все те, про що зараз говоримо, вже колись було.

— Хіба абсолютно все?