Прощення

— Звісно, прийде! Пропустити новий спектакль Андреаса — це гірше, ніж прийти вчасно на зустріч із Вельзевулом. Адам прийде, причому зі своєю дамою з екзотичної та далекої Австрії, — на весь голос уїдливо каже Анастасія Ґрін.

Після останньої репліки Долорес і Анастасія голосно сміються, що дивує Білого.

Кабінет Анастасії Ґрін Білому добре знайомий. За винятком гарнітура для сидіння, все більш-менш таке ж, як і шістнадцять років тому, коли він востаннє заходив до цього приміщення. Біла шкіра та світлини на стіні — це нове. Білий зупиняється перед фотографіями. Нечіткі зображення підводного світу: корали, риби, корпуси кораблів, освітлені тьмяним світлом, що проникає згори.

— Це мої знімки. Вони зроблені цифровою версією класичної камери-обскури, тому краї так розмиті, — каже Анастасія.

— Вони гарні. Ці нечіткі краї роблять їх таємничими. Я пригадую твої старі фотографії зі студентських часів. Тоді ти робила тільки чорно-білі світлини, переважно порожні подвір’я. Ті фото теж справляли схоже враження, ніби в них була прихована якась невизначена відсутність.

— Фотографування мене заспокоює. Коли я фотографую, маю відчуття, що світ, який протікає крізь пальці, все-таки десь є більш тривким. Мова не про фіксацію минулих моментів — таке визначення фотографії надто банальне. Радше про те, що я завжди ловлю себе на хибній думці: минулого більше немає. Минуле завжди існує разом із сьогоденням. Фотографія — живий доказ цього. Саме фотографія розповідає нам про наше помилкове уявлення про час. Хоча ми колись багато про це говорили. Адаме, я навіть повірити не можу, що ти тут через усі ці роки. І, крім того, постав із мертвих одночасно зі спектаклем Андреаса. Уявляєш, саме «Війна і мир»?

Білий дивиться в темні очі Анастасії.

— Так, це було в ті часи, коли ви з Андреасом працювали над виставою «Тисяча і одна ніч». Бачиш, як усе обернулося? Коли я прийшов шістнадцять років тому з ідеєю поставити «Війну і мир», він наді мною посміявся: чи не зіграю я Наполеона? Я навіть написав сценарій — справді дуже любив Толстого. Боже мій, де це все… У мене вже немає цього тексту. Надто часто я переселявся з місця на місце. В кожному разі, я ні за чим не шкодую.

Анастасія торкається руки Білого. Пучки трьох її пальців на мить спиняються на внутрішній частині його долоні, побіжно малюють невеличкий знак на шкірі Білого. Ніжні хвилясті лінії. Довірливість відкриває невеличку шпарину, з якої визирають сцени минулого.

— Я пам’ятаю, як ми іноді приходили працювати в цей кабінет, коли Андреас був на гастролях, — каже Білий. — Тоді мене вже відправили на лаву запасних. Це найстрашніша, найжорстокіша доля в театрі. Ти в театрі, живеш для театру, за це навіть отримуєш зарплатню, але водночас тебе ні до чого не задіюють, нікому не потрібна твоя праця. Всі знають, що директор відправив тебе на лаву запасних, що ти живий мрець, зомбі. Тобі платять, бо тебе від звільнення захищає законодавство. А насправді вони б воліли тебе взагалі більше не бачити. Ти вже тоді була улюбленою помічницею великого режисера. Ти любила сюди приходити, в кабінет директора, гойдалася в його кріслі, коли його не було в театрі.

Кінчики пальців у долоні Білого спинилися, злегка зволожніли.

— Не будь злим, Адаме. Ти теж любив сюди приходити, пам’ятаєш? Ви з Андреасом ніколи не могли порозумітися. До мене він прислухався, але теж не завжди. Все це нормально, але коли ми були молодими й недосвідченими, цього ще не знали. У двадцять усі генії. У тридцять генії все більш розчаровані. І коли їм одного дня виповнюється сорок, вони починають зневажати геніїв.

— На щастя, я вчасно збагнув, що ненависть — не відповідь. Тут, у театрі, мені б цього не вдалося зрозуміти. Якби я не виїхав і якби не було саєнтології, я би сьогодні ошаленів, побачивши, що режисер, який мене викинув з театру, ставить той спектакль, що я колись йому пропонував. Тепер я знаю: певні процеси відбуваються саме так, а не інакше, і все, абсолютно все — це насіння, з якого згодом щось десь народжується. І краще, якщо народиться гідний спектакль, ніж ненависть чи щось гірше.

— Думаю, спектакль більш ніж гідний, Адаме, і я рада, що тобою не керує ненависть.

Анастасія схиляється дуже близько до Білого.

— Ти казав, що хворів, Адаме, — шепоче Анастасія.

Її пальці несподівано сильно зариваються в його долоню — точно на місці рани, що лишилася від укусу Свинка, — ніби хочуть її продірявити. Вона розтуляє і стуляє рот, мов риба.

— Це вже позаду, — шепоче Білий. — Багато чого позаду.

— А хто попереду? — видихає Анастасія Ґрін зовсім тихо і пустотливо посміхається. Іде до шафи, бере два бокали і наповнює їх.

— Тут на столі два квитки. Для тебе і твоєї австрійської дами. Я дала вам на балконі, збоку спереду, підійде?