Прощення

— Кляті сцяки. Нині тобі вже маскарадний костюм не потрібен, Франці, ти вже з ніг до голови вбраний у гімно. Твоя тебе точно здалеку впізнає.

— Думаєш, твоя тебе не буде любити тепер, коли ти так гарно пахнеш?

— Ти ж знаєш, що баби більше люблять хлопів із запахом, ніж отих, в білих сорочках, які взагалі запаху не мають. Моя мені деколи каже, що воліла б трахатися зі скелетом, бо принаймні знає, що в нього твердий. А якщо скелет ще й у гімно вбраний, то це взагалі ідеально. Це справжній живий скелет і трах тисячоліття.

— Але в тебе пузо завелике для скелета.

— Це ж не моє пузо. Це пузо від мого костюма. Франці, я міг би й тебе трахнути, якби мав дві кістки в члені. А так я вже зайнятий.

— Своєю?

— Ніколи не знаєш, чи вона твоя, чи якийсь непотріб, замаскований під твою.

Розлючений крик начальника. Робітники регочуть, починають повільними рухами перевертати лопатами купи землі.

— Не натягайся дуже, Франці.

— Ну то буду мати довший.

— Якщо маєш такий довгий, можеш ним заткнути ту діру.

— Гімно гімном не заткнеш, Лойс, принаймні це ти мав би знати. Гімно тільки язиком заткнути можна. У тебе досить довгий, міг би трохи помогти їм.

— А чим я поможу? Нема на то ради. Я купив чотири маски, але ні одна не має дірки для рота. Як на зло! Моя класно трахається, але я би її не лизав.

— Я своєї так само. Внизу ще можливо, але ззаду ніколи. Ми ж не лижемо ту землю, повну гімен.

— Хай тим переймається екскаваторник, який всю ту фігню заварив. Ми ж знаємо, як воно буде. Тут якось заткне, а через годину воно відгукнеться на Тезному, чи за автобусною зупинкою, чи на Ленті. Земля не хоче приймати наших гімен, всюди постійно вибризкує, а ми потім ті діри латаємо.

— Але, Лойс, ми не латаємо.

— Нє, Франці, ми з тобою інші. Ми міцно тримаємося лопат і тихенько собі сопемо.

Робітники регочуть.

Велика зграя ворон з голосним карканням злітає з крон дерев на Сломшковій площі, кружляє і знову сідає на ті ж самі місця. Білому здається, що він ніколи не покидав міста. Його не було тут аж шістнадцять років? Неможливо! Може, він дійсно був у якійсь короткій поїздці й оце повернувся. Це відчуття навалилося на нього усією вагою, сповільнило і втомило. Здається, що не змінилося нічого. На площі плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Над хрестом трохи меншими літерами напис: «ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — АНДРЕАС», а нижче — великими: «ВІЙНА І МИР». Фонтан, посеред фонтану — величезна брила льоду червоного кольору. Навпроти фонтану — мармурові сходи, фасад найбільшого театру країни. Фасад із сімдесятих років, у стилі модерн, мов чужорідне тіло на розі площі, яка здебільшого в сецесійному стилі. Перед театром вантажівка. На брезенті напис: «ХОРВАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР м. ЗАГРЕБ». Два ангели з трубами. Трохи далі — театральна кав’ярня. Біля обігрівачів, що ввімкнені над столиками перед входом, немає нікого. Білого несподівано затоплює пам’ять про роки, проведені в цій будівлі, в цій кав’ярні. Подивувався, що йому згадуються лише образи спекотних літніх пообідь, як він разом з акторами та іншими працівниками сидів перед театром, — але жодних спогадів про зиму.

Бічний вхід для співробітників. Штеф, охоронець упізнає його, вітається. Відбиток соціалізму, стертий ковролін, запах темної затхлості та пилюки в коридорах — усе це вперто нашаровується й охороняє минуле для всіх, хто його намагається в цьому театрі зберегти.