Прощення

Навіть секретарка та ж, що і в старі часи, коли директором театру був Андреас, а Білий — одним із помічників режисера. Вона зустрічає Білого поцілунком у щоку.

— Мільярд років не бачилися, — каже Долорес. — Зачекай хвильку, в директорки ще є хтось у кабінеті, вона скоро звільниться.

Білий киває і сідає у фотель. Навпроти нього сидить незнайома жінка. Таке враження, ніби вона — частина театрального реквізиту. Білий таких здалеку розпізнає. І справ-ді, незнайомка не вводить в оману — вона невтомно продовжує монолог про проект, про який говорила, коли Білий заходив.

— І я кажу йому, що так не піде. Жертвоприношення, подія називається жертвоприношенням і означає принесення в жертву на честь диктаторів. Тіто, Сталін, Гітлер, Мао. Ми приносимо в жертву, а вона думає, що можна відбутися кількома старими автівками і якимсь відеопроектором. Нам потрібна кров. Як у Германа Нітча, інакше ми далі будемо приносити в жертву тільки ідеї. Я не маю на увазі курей. Треба зарізати хоча б по одній вівці на честь кожного диктатора, кажу їй. Вона мене питає, чи не краще корову. Я кажу, що я за. Вона сміється. Звичайно, це домовленість. Як думаєш, коли хтось тобі щось каже, а ти погоджуєшся, — хіба це не домовленість? Потім вона посилається на те, що ми нічого не підписували, і вона не те мала на увазі, що вона просто жартувала. А я маю гадати, коли вони жартують, а коли ні, чи що?

Під час монологу незнайомки Долорес спокійно перевіряє електронну пошту, подекуди відповідає: «Угу». Очевидно, вона звикла виконувати дві роботи одночасно: секретаря і психоаналітика.

— Про що мова? — запитує Білий.

— Мова про мою продукцію. Та що Вам пояснювати, я вже шість років працюю над цим проектом. Шість років, уявляєте? Нарешті я отримала від міськради трохи грошей. Пішла до мера, сказала йому: «Мере, ми мусимо щось зробити з цими диктаторами», і він зрозумів. У мене є команда, проект буде мати успіх, це зрозуміло, але ж не можна його реалізувати якось так невиразно. А тут усе робиться невиразно. Нам чіткості, чіткості бракує в цьому місті! Тут усі лише розмито натякають на реальність. Театр — це реальність. Тут течуть піт, сперма, кров. Фізичний театр — людей торкає це, а не оте символічне лайно для ремісничих училищ і прем’єри для втомлених директорів державних фірм.

— Угу, — каже Долорес, заглиблена в читання електронної пошти.

Незнайомка прострілює її поглядом, але та не зважає.

— Уявіть спектакль, який неможливо забути. Уявіть щось таке, що буде супроводжувати вас усе життя, означить його і змінить вас назавжди, відніме дихання і мову. Це мене цікавить у театрі. Театр потрясіння, театр, який, врешті, є таким, як наше місто. Щоденні потрясіння, самі лише потрясіння. Люди вважають, що вони можуть щодня їсти віденський стейк, і так має бути. Що це нормально — отаке повсякденне життя. Тоді чому вони не можуть витримати театру, такого ж жорстокого, як нормальне повсякденне життя? Нічого ж нового не відбувається. Просто нового для нашого міста і для нашого часу. Пане, як ви вважаєте, новизна взагалі існує? Коли я йду до нашого театру, коли дивлюся вистави гастролюючих труп, завжди маю відчуття, що новизни вже нема. Що все нове ми вже давно спалили. Все вже наявне. Але в усі часи існують свої заборони, і цензура, і самоцензура, а тому було б правильно кожного разу на сцені заколювати бодай якусь вівцю, якщо вже не корову. Тій міщанській публіці треба кожного разу говорити, що все це — серйозно. Селянин це розуміє. Якби селяни почали ходити до театру, вони б розуміли. Селянин би вийшов на сцену і підтримав би відро під смертельною раною, з якої дзюрчить кров. А тут навіть селючка нема! — скипає незнайомка і показує на двері директорки театру Анастасії Ґрін. — Якби вона була із села, зрозуміла б. А що я можу вдіяти? Якщо я шість років витримала, витримаю ще шість. Раніше чи пізніше, та мій час настане, — правда ж, Долорес?

— Угу, — каже Долорес і спокійнісінько відписує свою пошту.

— Гаразд, треба йти працювати далі.

Жінка встає і йде геть не прощаючись.

— Не дай себе збити з пантелику, це одна з моїх пацієнток, — каже Долорес. — Часи змінюються, а театральна психіатрія залишається. Коли ти ще працював у театрі, було все те саме. Пам’ятаєш Марула, який хотів отримати півмільйона доларів, щоб організувати спектакль у невагомому просторі? Чи Берзаєва, який під час вистави закидав публіку гарячими гнилими яйцями? Ця бідолаха ще незлобива у порівнянні з тими типами.

У цей момент відчиняються двері кабінету директорки театру, за ними стоїть жінка в короткій спідниці.

— Отже, ми домовилися, сьогодні ввечері після спектаклю і завтра о третій?

— Домовились, — каже Анастасія Ґрін, по-змовницьки бере жінку вище ліктя і на прощання цілує в щоку.

Білий киває незнайомці, коли вона проходить повз нього.

— Адаме, ти нарешті зважився і прийшов? Я дуже щаслива. Заходь. Долорес, дякую, на сьогодні все.

— До зустрічі на прем’єрі сьогодні ввечері? — кричить Долорес услід Білому. — Ти прийдеш?