Прощення

— Розумію, Анастасіє, але…

— Без «але». «Але» для боягузів, для тих, хто ховає голову в пісок і водночас думає, що розумніший за решту світу. У цьому сенсі, можливо, ця очисна споруда посеред міста якраз не найгірше. Хай навіть аж така переплачена, але вона бодай символічно закликає, щоб це місто самоочистилося.

— Це мета «Великого Орка» — очистити місто?

— Очистити місто від тяжких травм, — глухо додає Анастасія і робить великий ковток джину. — Минуле — це страшна річ, Адаме, ми обоє це знаємо. Немає нічого гіршого за минуле. Раніше ти казав, що віриш у початки. Отже, ти один з нас. Я також вірю в початки. Але для того, щоб мати змогу почати все спочатку, необхідно стерти минуле. З минулим за плечима ми не зможемо зробити нічого іншого, ніж зав’язати собі його довкола шиї та скочити в колодязь. Я хочу жити без цього лайна, Адаме. Я хочу сама вибирати своїх предків, свої вистави і своїх коханців.

Анастасія випиває до дна, твердою рукою ставить келих на скляний стіл. Її долоня знову бере Адамову долоню, пальці переплітаються, її язик вривається в його рот, повільно робить коло. Іскри повсюди. Білий віддається падінню в глибоку затишну темряву її очей. А тоді стискання руки несподівано слабшає, кінчики пальців зникають. Анастасія посміхається, йде до дверей, відчиняє їх і зникає.

Якийсь час Білий дивиться в нікуди. Перед ним зяє кабінет директора, біла шкіра, світлини. На одній — морські зірки. Тьмяне світло. За вікнами, що виходять на фонтан з червоною брилою льоду перед собором і будівлею університету, — сірість, легка мжичка. Скільки часу минуло? Мільйони років? Десятиліття? Кілька хвилин? Куди пішла Анастасія? Лише в цей момент Білий зауважує настіж відчинені двері — своєрідне запрошення покинути кабінет. Чи, може, запрошення зайти до театру?

Білий перевіряє двоє дверей поруч з кабінетом адміністрації театру. Приймальня і вбиральня. Нікого. І тут нікого. Письмовий стіл Долорес із купою паперів. Логотип «СНТ Марибор» б’ється об край екрану комп’ютера, але йому не вдається втекти.

Білий іде сходами вниз. Усі двері на другому поверсі замкнені. На першому поверсі він повертає до парадного входу. Перпендикулярні промені світла, двері ведуть до старої сцени. У приміщенні технічне освітлення. Практикаблі, гора зі складених стільців і кількох куліс. Білий вдихає старий, добре знайомий запах театрального пилу. Він би знайшов дорогу навіть наосліп, у цілковитій пітьмі. Нічого не змінилося відтоді, коли він у театрі проживав більшу частину своїх днів і ночей. Прослизає повз купи рефлекторів за лаштунками. Через задній вхід ступає на велику сцену. Перед ним — зал у повній темряві. Там, у тій темряві, місця для 800 глядачів. Передня частина сцени добре освітлена тільки одним рефлектором. Сцена майже порожня, на ній лише два значно вищих, ніж зазвичай, гімнастичних коня. Зі стелі звисають люстри з довгих неонових трубок — сцена для спектаклю Андреаса «Війна і мир».

Білий стоїть, слухає. У залі абсолютна тиша. Нарешті десь під його ногами, глибоко в нутрощах театру, щось гримить. Білий знову вибігає на стару сцену. Все це він уже колись, багато років тому, пережив. Ті закамарки йому знайомі. Він часто там бував після завершення постановок п’єс, о третій-четвертій ранку, коли останні геть знесилені актори і технічні працівники покидали театр. Коли Білий відвідував ці закапелки востаннє? Він точно пам’ятає. Це було в суботу, 9 березня 1996 року. Вечір перед прем’єрою спектаклю Андреаса «Вавилонія». Останній спектакль, коли Білий був ще серед працівників театру, хоча весь час сидів на балконі і мовчки спостерігав за репетиціями. Це були його останні години в театрі. Це було нестерпно, принизливо. Принаймні так йому тоді здавалося. Чотири дні по тому — середа, 13 березня 1996 року, яку він ніколи не забуде. Він покинув свою однокімнатну квартиру на Ленті, покинув театр, покинув Марибор. Його вабила саєнтологія. У Мариборі про неї тоді не знали. Можливо, тоді би він ще передумав. Можливо, ще раз би проковтнув той факт, що в театрі він на лаві запасних, зовсім незадіяний, наче якийсь фікус у кутку порожнього офісу. Можливо, як і багато інших акторів та помічників режисерів, чекав би кращих часів — коли Андреас перестане бути директором театру, і для нього, Білого, без сумнівів, знайшлося б якесь нове заняття. Щиро кажучи, штат у театрі був величезний. «СНТ Марибор» — найбільший театр у країні, і більшість його працівників розділила його долю. Якби він передумав і залишився, то пішов би геть іншим, значно більш передбачуваним шляхом. Якби… Якби того вечора, тої ночі перед прем’єрою, не відбулося все те, що відбувається й зараз. Хтозна, скільки разів це повторювалося, але з іншим колективом. Час — ненаситна тварина, якій потрібні повторення, думає Білий, коли під сценою знову чує шум. Йому здається, наче з-під його ніг виривають тишу.

Двері відчинені. Коридор веде повз старі костюмерні, що їх використовують як аварійне депо для костюмів. Білий опиняється між джокондами і фаустами, між перуками і мечами, на гачку висить великий штучний фалос, трохи далі — золотий кубок, а ще далі — римський щит і білий одяг дервіша. На дверях фломастером нашкрябаний напис: «СКЛАД». Обдерті практикаблі, великі полотна з оперними мотивами, меблі різних історичних епох, сходи, які нікуди не ведуть. Це час? Чи так працює наша пам’ять? Шматки матеріалу з різних періодів, нашаровані один на одного, вирвані з потоку, в якому ми живемо, швидкі перескакування: то ми тут, то вже у невідомих місцях, уявними свідками подій, яких ніколи не переживали, подій, яких, можливо, ніколи не було? Чи були? Мавзолей і єгипетський сфінкс. Дашок, з якого Тоска кожного вечора кидається в безодню. Престол Тіта Андроніка, окроплений штучною кров’ю. І там, на тому ж місці, що й шістнадцять років тому, вавилонська гробниця. Двоє сірих дверей. Під час вистави вони відчиняються і на сцену виходить цариця Вавилона Шаммурамат. Тут, у цій гробниці, вона народжує вавилонському царю Ніну сина. Це було тут, шістнадцять років тому. Останні технічні працівники, потомлені, пішли додому. Сюди, в цю гробницю, вона його й заманила. Він — ревнивий і повний розчарувань, вона — ненаситна; істеричний сміх, погляди, сповнені відчуття небезпеки і водночас повного контролю.

Білий хапається за ручку і відсуває кришку гробниці. Перед ним лежить Анастасія, гола, як тоді, шістнадцять років тому. Розставлені ноги, її піхва, над нею лобкове волосся, виголене у формі свастики. Білий схиляється. Язик Анастасії вривається в його рот, її холодна рука різко й рішуче залазить у його штани, вона оскалює зуби, притиснуті до його губ. Гаряче дихання проникає глибоко в горло. Часу немає. Все це колись було. Все це буде повторюватися знову й знову, до безконечності. Відкрита гробниця, навколо театральні лаштунки, час переломлений і змішаний, оповіді — це насмішка над ідеєю самої оповіді, немає цілісності, немає послідовності, немає виходу з циклічності та повторень. Костисті стегна Анастасії обвиваються навколо Білого; сопіння, пульсування — їхні рухи такі ж, як і шістнадцять років тому. Ці й колишні рухи — лише пульсація, слина, нігті, стискання, шукання і шматування іншого, себе в іншому. Все поза ними самими, сфокусоване на іншому. Задоволення має колір крові. Вона прибуває в приміщення звідусіль, затоплюючи його. Вони з Анастасією глибоко під поверхнею часу. Жодних звуків, тільки скуті рухи двох потопельників, подорож чогось безмовного, яке їх оточує й оповиває, резонанси порожнеч. Задоволення, боротьба, щупальця, які все тісніше стискаються довкола тіла Білого, гострий пекучий слід, який залишають присоски її нігтів на його спині, маленькі гачечки на кінчиках присосок. Скільки часу збережено в одному погляді? Скільки там живе спогадів, які пильнують, щоб ми завжди залишалися в межах тих самих правил, тих самих повторів? Білий на мить помічає в її зіниці самого себе, але перевернутого догори дриґом, як у камері-обскурі. Скільки минувшини в оці, яке все більше звужується, сльозиться і стає холодним? Скільки тисячоліть в оці восьминога, що стежить за Білим, який спостерігає за собою в ньому, як у дзеркалі, — в оці, яке заплющується, розплющується, заплющується так, наче воно людське? Щупальце плавно наближається, охоплює шию Білого, два інших міцно обмотують його ноги. Все разом, усе, чим ми є, чим можемо бути, є німим переходом. Білий продовжує рухатися в ній, задоволення і біль не мають меж, ближче до кінця вони стають одним цілим з кожним подихом, з кожним рухом. Що призводить до змін тисячолітньої, багатомільйоннолітньої системи? Що спричиняє повторення масок, назване історією? Чи не всі зміни, якими б революційними вони не здавалися, відразу по їх настанні стають частиною головного плану? Чи не є вони лише вдосконаленням, що необхідне для довершення та покращення значно далекогляднішого плану, зовнішньої оболонки, вищого рівня, що набагато розумніший за людську думку? І чи всі ми, ці наші поступальні рухи, щупальця, це судомне стискання рук, хапання повітря, кров, — чи все це не є просто витратним матеріалом системи? Чи не є долоні, які стискають голову восьминога і які борються до смерті з непохитним, німим поглядом восьминогої істоти, свідомими? У них же немає галюцинацій, чи не так? Вони ж не сподіваються, що щось є таким, яким вони хочуть це бачити чи яким повинне бути, щоб при постійних змінах абсолютно нічого не змінилося? Як би можна було боротися з морськими чудовиськами? А боротися з людьми і добром та злом у них..? Боротися проти системи, яка управляє людьми..?

Змахи, стискання, останній бій. Вода раптово стає чорною. Все повітря в костюмерній занурене в щільну темінь. Пульсування щупалець, посмішка, яка не згасає навіть у повній темряві. Бій, наче його лупцювали руками в старому Вавилоні, наче його знову лупцюють у кожному повторенні Вавилону. Напруження м’язів, вирячені очі, роззявлений німий рот, чорнота, яка вкриває кожну, навіть добре приховану часточку душі. Жити. Ще. Нічого більше, просто ще жити. Хоч на цьому світі, хоч у театральній костюмерній. Хоч у повторенні. Знову і знову.

Коли Білий знову опритомнює, тіло Анастасії під ним уже холодне і застигле. Пекучий біль від ран на спині, шиї та щиколотках. Він виборсався з останніх сил. Його наче обпік своїми присосками величезний восьминіг. Волосся Білого повністю вкрите чорнилом каракатиці, сильний запах сечі та поту. Він мацає обвислий член і два шрами на місці, де йому видалили яєчка. Одягається. Дивиться на оголений труп, промежину, на смужку волосся над нею. Міг би заприсягтися, що бачив там свастику, але зараз там жодного сліду. Анастасія виглядає як дівчинка. Її міцне сухорляве тіло геть бліде і синювате, язик ледь висунутий з рота, пальці рук скорчені судомою, наче їх щось назавжди зупинило в момент душіння.

Білий нахиляється низько до вуст Анастасії, чатує на її дихання. Та невдовзі випростується і ретельно роздивляється мертве тіло перед собою. Все не таке, яким здається. Так багато спільного, але водночас — абсолютна сторонність. Жодних спогадів. Жодного минулого. Все, що Білого переповнює при цьому, — цілковита тиша, нескінченність, в яку ніхто не може увірватися.

Білий знаходить у кутку великий поліетиленовий пакет, доверху заповнений прозорими пластиковими кульками. Випорожнює його, запихає в нього труп, сукню, зав’язує, кидає — і пакет з тупим звуком падає в гробницю. З тріском зачиняє двері.

Скільки часу знадобиться, щоб знайти труп? Кілька днів, може, навіть більше? Надто багато слідів повсюди, щоб їх замести. Рано чи пізно вони виявлять злочинця, але це не має значення. Важливий лише сьогоднішній вечір, думає Білий, коли вимикає світло в костюмерній. Сьогоднішній вечір — пора, коли час і минуле зникають.

Минулого немає. Все неважливо. Тільки я — той, хто створює своє минуле зараз, тут, у цей момент, думає Білий, виходить із театру, роззирається навкруги, звертає на одну з вуличок, що веде вгору. Сльота, легка мжичка. Повз проїжджає невеличка вантажівка, забризкуючи його. Білий лається, засовує руки глибоко в кишені пальта, піднімає комір. Ніякого тепла, ніде. Знову кілька дітей у маскарадних костюмах, один хлопчик перевдягнений у Супермена. Це ж сталося саме тут. Скільки йому було років? Десять, максимум дванадцять? Він також був у костюмі Супермена: червона накидка і велике «S» на грудях. Кілька старших хлопців. Звідки вони взялися? Раптом він опинився на землі. Це було тут, у цьому дворі. Вони змусили його їсти черв’яків. Землю з купою черв’яків.

Білий зупиняється біля хвіртки, що веде у двір. Заходить. Двір такий же занедбаний та порожній, як і тоді. Лише на лівому боці — нові вітринні вікна, ліхтар. Білий зупиняється перед вікном. Напис: «ОРГАНІЗАЦІЯ З РЕКРЕАЦІЇ ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ». В освітленому приміщенні — музика, з півтора десятка пенсіонерів, хтось стоїть, хтось сидить на стільцях чи у візках. Доглядачі дають вказівки, дідусі та бабусі злегка піднімають руки, повільно махають ними туди-сюди. Доглядачі нахиляються до тих, хто робить вправи сидячи, підводять їм ноги, повільно їх випростують і знову згинають. Дехто зі стареньких сміється. Інші бурмочуть щось собі під ніс. Білий бачить своє відображення у шибі. Крізь це відображення роздивляється чоловіка у візку. Той не робить вправ. Просто сидить і дивиться перед собою. Він видається Білому знайомим. Йому знайомий цей відсутній погляд.

— Тато?

Медсестра вимикає музику. На візках привозять їжу: шматки хліба і манну кашу. Старі сідають і їдять. Доглядачка підходить до чоловіка на візку і гладить по блідій лисині. Годує його. Ложки манної каші подорожують до його рота, чоловік його розкриває автоматично й цілком смиренно. Медсестра йде далі. Через якийсь час чоловік випльовує те, що йому поклали в рот. Липка каша повільно цідиться по підборіддю і спортивному костюму.