До аудиторії увійшов лектор, містер Кемерон, привабливий чоловік із правильними рисами обличчя і білим як сніг волоссям. Він зачитав уголос довгий перелік прізвищ, а потім виголосив коротеньку промову. Викладач розмовляв приємним голосом і ретельно підбирав слова — здавалося, йому подобається наводити з ними лад. Він порадив кілька книжок, які можна було купити, і порекомендував придбати скелет. Кемерон говорив про анатомію із запалом: це найважливіший предмет для вивчення хірургії, до того ж отримані знання допомагають краще зрозуміти живопис. Філіп нашорошив вуха. Пізніше він дізнався, що містер Кемерон читав курс також і для студентів Королівської академії. Він багато років прожив у Японії, викладав у Токійському університеті й хизувався своїм художнім смаком.
— Вам доведеться вивчити чимало нудного, — завершив він зі зверхньою посмішкою, — і ви забудете це, щойно складете випускні іспити, але в анатомії краще вивчити і забути, ніж не вчити зовсім.
Він узяв зі столу кістки тазу і почав описувати їх. Пояснював Кемерон чітко та зрозуміло.
Після лекції юнак, який заговорив із Філіпом у паталогоанатомічному музеї і тепер сидів поруч, запропонував піти до кімнати для розтинів. Вони ще трохи поблукали коридорами, і помічник підказав їм, куди йти. Увійшовши до кімнати, Філіп відразу зрозумів, звідки взявся їдкий запах, який він відчув ще за дверима, і розпалив люльку. Помічник коротко засміявся.
— Скоро звикнете до смороду. Я його вже не помічаю.
Він запитав Філіпове прізвище і зазирнув до довгого переліку, що висів на дошці.
— У вас нога номер чотири.
Філіп побачив, що в дужках після його прізвища стоїть іще одне.
— Що це значить? — поцікавився він.
— У нас зараз тіл не вистачає. Довелося призначати двох на кожну частину тіла.
Кімната для розтинів була просторим приміщенням, пофарбованим, як і коридор, у два кольори — густо-помаранчевим згори і темно-теракотовим у нижній частині. Уздовж довшої стіни через рівні проміжки стояли залізні столи із заглибленнями, як у тарілок для м’яса; на кожному з них лежало тіло, здебільшого чоловіче. Від формаліну, в якому їх зберігали, тіла потемнішали, і шкіра нагадувала дублену шкуру. Усі мерці були страшенно худими. Помічник відвів Філіпа до одного зі столів, де вже стояв якийсь юнак.
— Ваше прізвище Кері? — поцікавився він.
— Так.
— Ох, тоді це наша спільна нога. Нам пощастило, що це чоловік.
— Чому? — не зрозумів Філіп.
— Усі віддають перевагу чоловікам, — пояснив помічник, — жіноче тіло швидко заростає жиром.
Філіп подивився на мерця. Руки і ноги були такими худими, що висіли батогами, а ребра туго напинали шкіру. Це був чоловік сорока п’яти років із негустою сивою бородою і вкритим поодинокими безбарвними волосинами черепом; очі були заплющені, а нижня щелепа запала. Кері не міг навіть уявити, що колись це створіння було живою людиною, і ряди мерців здалися йому страшними та огидними.
— Я планував почати о другій, — повідомив Філіпів напарник по розтину.
— Гаразд. О другій я буду тут.
Напередодні Кері придбав валізу з необхідними інструментами, і тепер йому відвели під неї шафку. Він кинув погляд на хлопця, разом із яким прийшов до кімнати для розтинів, і побачив, що той блідий як смерть.