Вони спустилися до їдальні. Через запнуті завіси кімната виглядала скорботно. Вікарій сів з того боку стола, де завжди сиділа його дружина, і взявся урочисто наливати чай. Філіпу здавалося, що ніхто з них не зможе проковтнути ані крихти, але побачивши дядьків вовчий апетит, він і сам охоче взявся до їжі. Вони трохи помовчали. Хлопець зобразив на обличчі доречну похмурість і відкусив шматок чудового пирога.
— Відтоді, коли я був помічником священика, чимало змінилося, — урешті-решт сказав дядько Вільям. — За часів моєї молодості плакальницям завжди видавали пару чорних рукавичок і шматок чорного шовку на капелюшок. Бідолашна Луїза шила з цього шовку сукні. Вона завжди казала, що з дванадцяти похоронів виходить одна сукня.
Потім дядько розповів, хто надіслав вінки; їх було вже двадцять чотири; коли померла місіс Роулінґсон, дружина вікарія з Ферне, вінків було тридцять два; утім, можливо, чимало надійде завтра; похорон розпочнеться в будинку вікарія об одинадцятій, вони легко переплюнуть місіс Роулінґсон. Луїзі вона ніколи не подобалася.
— Я сам її відспіваю. Пообіцяв Луїзі, що ніколи не дозволю поховати її комусь іншому.
Коли дядько взяв другий шматок пирога, Філіп засудливо глипнув на нього. За таких обставин це було справжньою ненажерливістю.
— Мері-Енн, безсумнівно, пече найкращі пироги. Боюся, більше нікому вони так не вдадуться.
— Вона що, йде від тебе? — зачудовано вигукнув Філіп.
Мері-Енн працювала у будинку вікарія, скільки він себе пам’ятав. Вона ніколи не забувала про Філіпів день народження і завжди надсилала йому подарунки — дрібнички, але зворушливі. Він по-справжньому прив’язався до неї.
— Так, — озвався містер Кері. — Мені здається непристойним тримати в будинку незаміжню жінку.
— Заради Бога, їй, мабуть, за сорок.
— Так, думаю, що не менше. Останнім часом від неї самий клопіт, схоже, вона забагато на себе бере. Мені здалося, що це гарна можливість розрахуватися з нею.
— Так, навряд чи скоро знову випаде така нагода, — погодився Філіп.
Він витягнув цигарку, але дядько не дозволив її підпалити.
— Не пали до похорону, — м’яко сказав він.
— Гаразд, — відповів племінник.
— Було б украй неввічливо палити в будинку, поки твоя бідолашна тітка Луїза лежить нагорі.
Джозайя Ґрейвс, церковний староста і керівник банку, після похорону завітав на обід до вікарія. Віконниці розчахнули, і Філіп мимохіть відчув дивне полегшення. Присутність у будинку покійниці пригнічувала його: за життя бідолашна жінка була втіленням добра та лагідності, а тепер, лежачи нагорі, така холодна й заклякла, вона наче випромінювала якусь злісну атмосферу. Ця думка жахала Філіпа.
На кілька хвилин він залишився в їдальні наодинці зі старостою.
— Сподіваюся, тобі вдасться залишитися на деякий час із дядьком, — сказав чоловік. — Не думаю, що зараз йому варто залишатися самому.
— Я нічого не планував, — відповів Філіп. — Якщо він захоче, я залюбки залишуся.