— Мало не знудило? — поцікавився Філіп.
— Я ніколи раніше не бачив мертвих.
Коридором вони дійшли до вхідних дверей. Філіп пригадав Фанні Прайс. Вона була першим мерцем, якого йому довелося бачити, і він пам’ятав, яке це справило на нього враження. Мертвих і живих розділяє прірва; здається, наче вони належать до різних видів, і неможливо уявити, що не так давно мерці розмовляли, рухалися, їли та сміялися. У мертвих тілах є щось жахливе, і здається, наче вони мають лихий вплив на живих.
— Як ви ставитеся до ідеї щось з’їсти? — запитав у Філіпа новий знайомий.
Вони спустилися в підвал, де у темній кімнаті була облаштована їдальня. Тут студенти отримували таку ж їжу, як у будь-якій хлібній крамничці. Поки вони обідали (Філіп замовив ячмінну булочку з маслом і горнятко шоколаду), Кері дізнався, що його нового товариша звуть Дансфорт. У цього цибатого хлопця, що так і випромінював здоров’я, були веселі сині очі й темне кучеряве волосся, а рухався і розмовляв він повільно. Дансфорт щойно приїхав із Кліфтона.
— Ви записалися на загальну медицину? — запитав він у Філіпа.
— Так, я хочу якомога швидше здобути освіту.
— Я теж записався, але потім доведеться вступати до Королівського хірургічного інституту. Хочу бути хірургом.
Більшість студентів обмежувалися загальним курсом у Коледжі хірургії та Коледжі терапевтичної справи, але найамбітніші та найпрацелюбніші продовжували своє довге навчання, щоб отримати науковий ступінь у Лондонському університеті. Незадовго до того, як Філіп вступив до шпиталю Святого Луки, правила змінили, і тепер навчання тривало п’ять років, а не чотири, як було до осені 1892-го. Данфорт уже вибудував собі плани і пояснив Філіпу, як зазвичай усе відбувається. Після «Вступу до загальної медицини» потрібно було скласти біологію, анатомію та хімію; але зробити це можна було по черзі, і більшість студентів складали екзамен із біології після трьох місяців навчання.
Цю науку нещодавно додали до списку предметів, на яких повинні розумітися майбутні лікарі, і вимоги до знань були невисокими.
Коли Філіп повернувся до кімнати для розтинів — він забув купити нарукавники, які тут надягали, щоб не забруднити сорочку, і запізнився на п’ять хвилин, — багато студентів уже взялися до роботи. Його партнер почав працювати рівно о другій і тепер ретельно відділяв шкірні нерви. Другою ногою займалися ще двоє студентів, а ще кілька людей взялося за руки.
— Ви ж не проти, що я вже почав?
— Усе гаразд, можете продовжувати, — заспокоїв напарника Філіп.
Він узяв підручник, відкрив схему анатомічного розтину ноги й подивився, що вони мали знайти.
— А ви справжній мастак у цій справі, — зауважив він.
— Ох, я вже чимало різав, знаєте, всіляких тварин на підготовчих курсах.
За анатомічним столом велися жваві розмови — про завдання, перспективи футбольного сезону, демонстрантів та лекції. Поруч із рештою Філіп почувався справжнім стариганом. Хлопці були ще звичайними школярами. Утім, вік визначається радше знаннями, ніж роками, а Ньюсон, його активний юний напарник, чудово розумівся на справі. Йому, мабуть, хотілося похизуватися, тож він детально пояснював Філіпу все, що робив, а той забув про всю свою приховану мудрість і смиренно слухав. Потім Кері сам узяв скальпель і пінцет та взявся до роботи під наглядом інших.
— Прекрасно, що він такий худий, — радів Ньюсон, витираючи руки. — Бідолашний, напевно, нічого не їв цілий місяць.
— Цікаво, від чого він помер, — пробурмотів Філіп.
— Ой, навіть не знаю, нічого нового, швидше за все, від голоду. Гадаю… будь ласка, обережно, не переріжте артерію.