Подумавши про дядькове зауваження, Філіп усміхнувся. Йому пощастило народитися з безтурботним характером. Він почав розуміти, скільки втратив через ранню смерть батька та матері. Переживши таке нещастя, почав дивитися на речі інакше, ніж ті, хто його оточував. Батьківська любов — єдине безкорисливе почуття на світі. Чужі люди виховували його, як могли, але хлопчик нечасто бачив терпляче і витримане ставлення до себе. Філіп пишався своїм самоконтролем, який прищепили йому глузування однокласників. А потім вони ж називали його цинічним і бездушним. Він навчився не втрачати спокою і за будь-яких обставин опановувати себе, не виказуючи почуттів. Люди вважали Філіпа неемоційним, але він знав, що керують ним саме емоції: випадкова люб’язність так зворушувала хлопця, що часом він боявся озватися через тремтіння голосу. Він пам’ятав нещасливі шкільні роки, пережиті приниження, насмішки однокласників, через які почав до смерті боятися виставити себе на посміховисько; пам’ятав, яким самотнім почувався, зустрівшись віч-на-віч зі світом, пам’ятав, як втратив ілюзії та розчарувався, коли життя виявилося геть не таким, як малювала його багата фантазія. Та попри все це, Філіп умів подивитися на себе збоку й радісно всміхнутися.
«Їй-богу, якби не моя легковажність, я б повісився», — весело подумав він.
Думки його знову повернулися до відповіді на дядькове запитання: чого він навчився в Парижі. Насправді він навчився значно більшого, ніж сказав. У пам’яті міцно застрягла одна фраза Кроншоу — хай вона не вирізнялася новизною, але змушувала мізки попрацювати.
— Мій любий друже, — сказав письменник, — загальної моралі не існує.
Відмовившись від християнської віри, Філіп відчув, як із його пліч упав важкий тягар; він звільнився від відповідальності за кожен свій вчинок, адже тепер його діяння вже не були такими важливими для порятунку безсмертної душі, й відчув п’янку свободу. Однак тепер він зрозумів, що це була лише ілюзія. Відкинувши віру, в якій виховувався, він зберіг її невід’ємну складову — мораль. Через це Філіп вирішив обдумувати все самостійно. Він заприсягся не дозволяти собі керуватися упередженнями. Він забуде про доброчесність та гріх, про добро і зло, він сам вигадає закони і напише правила життя. Узагалі невідомо, чи потрібні комусь якісь правила. Філіп вирішив перевірити це самостійно. Зрозуміло, що чимало речей здавалися йому важливими тільки через те, що його так виховали змалечку. Юнак прочитав чимало книжок, але вони йому не допомогли, адже всі ґрунтувалися на християнській моралі; і навіть ті автори, які наголошували, що не вірять у Бога, не могли заспокоїтися, поки не вибудують власну етичну систему, що відповідатиме усьому сказаному в Нагірній проповіді[223]. Хіба варто читати велетенський талмуд, щоб дізнатися, що слід поводитися так, як усі інші. Філіп хотів самостійно довідатися, як йому слід поводитися, і думав, що зможе вберегтися від впливу думки оточення. Тим часом він збирався продовжувати жити самостійно і, не виробивши поки правил поведінки, дав собі корисну пораду: «Роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом».
Філіп думав, що найцінніший його здобуток у Парижі — цілковита свобода духу, і нарешті почувався абсолютно вільним. Безсистемно проковтуючи книжки, хлопець прочитав чимало філософських праць і тепер задоволено чекав на кілька місяців відпочинку. Він зачитувався всім, що потрапляло під руку. За кожну нову систему поглядів брався зі збудженим захватом, сподіваючись, що вона стане інструкцією, згідно з якою можна буде розробити собі норми поведінки. Філіп уявляв себе мандрівником у невідомих землях; що далі він просувався, то більше захоплювався, і читав емоційно, як інші читають художню літературу, а серце його радісно заходилося, коли шляхетні слова підтверджували те, про що він невиразно здогадувався. Практичний Філіпів розум із зусиллями продирався крізь джунглі абстракцій, але хлопцеві подобалося слідкувати за вигадливим ходом думки, яка спритно балансувала на межі незбагненного, навіть якщо йому не вдавалося сповна зрозуміти міркування автора. Часом здавалося, що видатні філософи не мають відповідей на його запитання, а подекуди в творах інших Кері впізнавав споріднену душу. Він нагадував собі дослідника Центральної Африки, який несподівано вийшов на широку рівнину з високими деревами, поміж якими простягалися луки, і уявив, що потрапив до англійського парку. Йому подобалася гнучка розсудливість Томаса Гоббса[224], а Спіноза[225] сповнював серце захватом — Філіпу ніколи раніше не зустрічався такий шляхетний, недосяжний і простий інтелект; він нагадав йому статую «L`Age d`Airain»[226] Родена, котрою хлопець пристрасно захоплювався. А ще він познайомився з Юмом[227]: чарівний скептицизм цього філософа торкнувся споріднених струн у його душі; юнака захоплював зрозумілий стиль, котрий, здавалося, завдяки своїм простим словам, музичності та зваженості може пояснити найскладніші речі. Філіп читав його, наче роман, усміхаючись від задоволення. Однак у жодній праці юнак не міг знайти того, що шукав. Він прочитав десь, що кожна людина народжується послідовником Платона, Аристотеля, стоїком або епікуріанцем; а історія Джорджа Генрі Льюїса[228] (крім того, що називала будь-яку філософію маячнею) підтверджувала: переконання кожного з філософів нерозривно пов’язані з їхнім характером. Знаючи людину, можна досить точно вгадати, яку філософську роботу вона написала. Схоже, люди чинять так чи інакше не тому, що так думають, а думають так чи інакше тому, що такими народилися. А істина тут взагалі ні до чого. Істини не існує. Кожна людина — сама собі філософ, а вигадливі системи поглядів, розроблені видатними мудрецями минулого, згодяться лише письменникам.
Отже, слід було вивчити себе, і тоді філософська система виникала сама по собі. Філіпу здавалося необхідним знайти відповіді на три важливих питання: зв’язок людини зі світом, у якому вона живе, зв’язок людини з тими, поруч із ким вона живе, і нарешті зв’язок людини з самою собою. Він навіть склав детальний план занять.
Перевага життя за кордоном у тому, що ти стикаєшся з манерами та звичками людей, серед яких живеш, незалежно оцінюєш їх і бачиш, що вони не такі вже необхідні, як здається тим, хто до них звик. Неможливо не помітити, що вірування, які стали для тебе очевидними, іноземцям видаються абсурдними. Рік життя в Німеччині та тривале перебування в Парижі підготували Філіпа до філософії скептицизму, яку він із полегшенням засвоїв. Він збагнув, що немає нічого цілковито хорошого чи поганого: здебільшого люди пристосовують усе, як їм потрібно. Юнак прочитав «Походження видів»[229]. Схоже, там він знайшов пояснення багатьох речей, які його непокоїли. Тепер Філіп здавався собі дослідником, який, розраховуючи побачити певні дива природи, перепливає широку ріку і бачить все, на що сподівався: ось розкинулися плодючі землі, а там далі видніються гори. Коли видатне відкриття вже зробили, світ дивується, чому не одразу прийняв його, але навіть на тих, хто одразу повірив у його істинність, це не матиме значного впливу. Перші читачі «Походження видів» розумом визнавали цю працю, але їхніх емоцій, які керують поведінкою, книжка не зачіпала. Філіп народився через покоління після виходу цієї видатної книги; те, що лякало її сучасників, з плином часу здебільшого стало звичним, і він зміг читати Дарвіна з легким серцем. Потужна боротьба за виживання справила на нього враження, а етичні норми, що з’явилися внаслідок неї, збігалися з його власними поглядами. Кері казав собі, що правда на боці сильного. З одного боку наступало суспільство зі своїми законами дорослішання та самозахисту, а з другого — індивід. Вчинки на користь суспільства вважаються праведними, а всі інші — грішними. Ось і все, що ховається в поняттях добра та зла. Гріх — це упередження, якого вільній людині варто позбутися. Суспільство бореться з індивідом трьома видами зброї — законом, громадською думкою й совістю: закон та громадську думку можна перехитрити (лише хитрістю слабкий може побороти сильного, адже недарма народна мудрість радить: не спіймавши, не кажи «злодій»), а ось совість — зрадник у твоєму власному таборі. Вона б’ється на боці суспільства у кожному серці та змушує свого господаря кидатися жертвою на ворожий вівтар, адже знає, що суспільство та індивіда ніколи не вдасться примирити. Воно використовує людину для своїх потреб; розчавлює її, якщо вона намагається повстати, і нагороджує медалями, почестями та пенсією, якщо служить вірою та правдою. А вона, сильна лише завдяки своїй незалежності, пробиває собі шлях у державі, платить за переваги грошима чи вчинками, але не відчуває вдячності; людині не потрібні нагороди і хочеться лише одного — аби їй дали спокій. Індивід — це незалежний мандрівник, який для зручності купив квитки в агенції Кука[230], але до приватних екскурсій ставиться з доброзичливою насмішкуватістю. Вільна людина не може вчинити погано. Вона робить все, що заманеться… якщо може. І єдине мірило її моралі — її власна могутність. Така особистість визнає закони суспільства і порушує їх, не почуваючись грішником, але, заслуживши покарання, приймає його без злості. Суспільство завжди сильніше.
Однак Філіпові здалося, якщо для людини не існує ні добра, ні зла, то й совість втрачає свою силу. Із радісним вигуком він схопив цього злодюжку й викинув його зі свого серця, але ні на крок не наблизився до розуміння сенсу життя. Для чого існує світ і для чого з’являємося у ньому ми — ці питання залишалися так само незбагненними. Неодмінно мусить бути якась причина. Філіп подумав про метафору Кроншоу, у якій життя порівнювалося з перським килимом. Письменник казав, що це і є відповідь на загадку, і таємниче стверджував, що кожен повинен знайти її сам.
— Цікаво, що це, в біса, таке, — посміхнувся Кері.
І ось в останній вересневий день Філіп із шістнадцятьма сотнями фунтів і понівеченою ногою, палко прагнучи втілити свої нові теорії в життя, вдруге вирушив до Лондона, де мав утретє розпочати з життя спочатку.
54
Екзаменів, які Філіп склав, вступаючи на аудитора, було достатньо для зарахування до медичного інституту. Він вибрав шпиталь Святого Луки, адже там минули батькові студентські роки, і ще за день до завершення літньої сесії приїхав до Лондона побачитися з секретарем. Від чоловіка він отримав перелік кімнат, які можна було винайняти, й оселився у брудному будинку, єдиною перевагою якого було те, що до шпиталю можна було дійти за дві хвилини.
— Вам слід домовитися, яку частину тіла ви будете анатомувати, — підказав секретар. — Краще почати з ноги, схоже, вважається, що так легше.
Філіп дізнався, що перша лекція з анатомії розпочнеться об одинадцятій, і десь за півгодини до початку, трохи нервуючи, покульгав до медичного інституту. Одразу за дверима висіло чимало пришпилених оголошень: розклад лекцій, таблиця результатів футбольних матчів і таке інше; Кері, намагаючись виглядати безтурботно, узявся їх роздивлятися. Молоді чоловіки і хлопці, базікаючи, уривалися всередину, шукали на полиці листи і спускалися сходами до підвалу, де була студентська читальна зала. Філіп побачив кількох хлопців, що, знічено відводячи погляд, тупцяли на місці, і зрозумів, що це такі ж новачки, як і він. Прочитавши всі оголошення, він помітив скляні двері, за якими виявився музей. На ознайомлення з експонатами залишалося ще двадцять хвилин. Тут було виставлено колекцію патологічних зразків. Незабаром до Кері підійшов юнак років вісімнадцяти.
— Послухайте, ви першокурсник?
— Так, — озвався Філіп.
— Не знаєте, де лекційна аудиторія? Об одинадцятій початок.
— Ходімо пошукаємо її.
Вони вийшли з музею до довгого темного коридору зі стінами, пофарбованими у два відтінки червоного, а там їм підказали, куди йти, інші юнаки. Хлопці увійшли до дверей із табличкою «Анатомічний театр». Виявилося, що там уже було людно. Сидіння розташовувалися ярусами, і щойно Філіп увійшов, з’явився помічник, поставив склянку води на стіл унизу, а потім приніс людський таз і дві стегнові кістки — ліву та праву. Ще кілька хлопців увійшли та зайняли свої місця, й об одинадцятій в аудиторії майже не залишилося вільних столів. Загалом зібралося близько шістдесяти студентів. Здебільшого вони були значно молодші за Філіпа — вісімнадцятирічні безвусі хлопчаки, але було й кілька старших чоловіків: Кері помітив високого мужчину з пишними рудими вусами, котрому могло бути тридцять; інший невисокий молодик із чорним волоссям був молодшим лише на кілька років; а ще прийшов чоловік в окулярах та з сивою бородою.