Філіп почав слідкувати за щомісячною пресою і за кілька тижнів прочитав статтю. Вона стала невеличкою сенсацією, й уривки з неї надрукували в кількох газетах. Це була чудова стаття, вона не могла похизуватися біографічністю, адже ніхто точно не знав про молоді роки Кроншоу, але була витонченою, ніжною та красномовною. Леонард Апджон у звичному вибагливому стилі чарівно зобразив життя Кроншоу у Латинському кварталі, де чоловік вів бесіди і писав вірші. Кроншоу перетворився на мальовничу особистість, англійського Верлена. Пишномовні речення Леонарда Апджона додавали печальній смерті поета в убогій кімнатці у Сохо якоїсь піднесеної гідності й зворушливої величі. Із чарівною скромністю, що натякала на великодушність автора статті, оповідалося про його спроби відвести поета до порослого жимолостю будиночка серед розквітлих садів. А ще там ішлося про брак співчуття у бездушних людей, котрі (хоча й з добрими намірами) натомість перевезли поета до вульгарної заможності Кенсінґтона! Леонард Апджон розповідав про Кенсінґтон зі стриманим гумором, якого вимагала вірність лексиці сера Томаса Брауна. Автор із тонкою іронією писав про останні тижні життя Кроншоу, про те, як він терпляче змирився з незграбним студентом, котрий, бажаючи допомогти, сам призначив себе сестрою милосердя, і про жалюгідну обстановку, до якої потрапив богоподібний волоцюга, безнадійно застрягнувши серед міщан. «Краса із попелу» — цитував пророка Ісайю Апджон. Поет-вигнанець помер, потрапивши у пастку вульгарних розкошів — справжній тріумф іронії. Леонардові Апджону це нагадало про Ісуса Христа поміж фарисеями, а ця аналогія дозволила написати ще один вигадливий абзац. Потім автор розповів, як його друг — його гарні манери не дозволяли назвати ім’я цього друга, на людину з такою вишуканою фантазією можна було лише натякнути — поклав на серце мертвому поетові лавровий вінок; чарівні руки мерця неначе з чутливою жагою спочивали на Аполлоновому листі, що приголомшував ароматом мистецтва, а кольором своїм затьмарював привезений смаглявими моряками з різнобічного, таємничого Китаю нефрит. Задля захопливого контрасту стаття закінчувалася описом пересічного, прозаїчного, міщанського похорону чоловіка, якого слід було поховати або як принца, або як жебрака. Це був коронний удар, остаточна перемога міщанства над мистецтвом, красою та нематеріальними цінностями.
Леонард Апджон ніколи не писав краще. Його стаття була дивом, сповненим шарму, вишуканості та співчуття. Він цитував у ній найкращі вірші Кроншоу, тож коли книжка нарешті вийшла друком, сенсу в цьому вже було небагато; однак автор статі неабияк покращив своє становище. Раніше він видавався читачеві дещо відчуженим, однак ця стаття була сповнена теплої людяності, яка нікого не залишила байдужим.
86
Навесні Філіп закінчив робити перев’язки в амбулаторії і став працювати зі стаціонарними хворими. На цій посаді він пробув півроку. Щоранку він обходив палати, спочатку чоловічі, потім жіночі разом із терапевтом, який працював у лікарні; Кері робив записи до історії хвороби, займався тестами, а вдень допомагав медсестрам. Двічі на тиждень черговий терапевт приводив із собою невеличку групу студентів, оглядав хворих і роздавав указівки. Ця робота, на відміну від попередньої в амбулаторії, була позбавлена постійних змін і тісного контакту з життям, однак Кері тут багато чого навчився. Він добре ладнав із пацієнтами і йому лестило, що люди не приховують свого задоволення від спілкування з ним. Кері не надто співчував стражданням хворих, однак пацієнти йому подобалися; а завдяки тому, що він не прибирав пихатого вигляду, подобався усім більше за інших службовців. Філіп був приємний у спілкуванні, умів підбадьорити і ставився до кожного дружньо. Як і всі, хто якось пов’язаний зі шпиталем, Кері швидко зрозумів, що з чоловіками легше знайти спільну мову, ніж із жінками. Пацієнтки траплялися сварливі та завжди перебували в поганому гуморі. Жінки жалілися на постійно зайнятих медсестер, які, на їхню думку, не виказували належної поваги; а поводилися пацієнтки настирливо, невдячно і грубо.
Незабаром Філіпові пощастило, і він знайшов собі друга. Якось уранці лікарняний терапевт дозволив йому оглянути нового пацієнта; сівши біля його ліжка, Філіп узявся записувати подробиці до «картки». Із неї він дізнався, що хворий працює журналістом; це був сорокавосьмирічний чоловік із незвичним для місцевих пацієнтів ім’ям — Торп Ательні. Чоловік страждав від різкого нападу жовтяниці, але симптоми були нечіткими, і, вирішивши за ним поспостерігати, лікар поклав хворого до шпиталю. На численні Філіпові запитання, які той старанно ставив, пацієнт відповідав приємним голосом, й одразу ставало зрозуміло, що перед вами освічена людина. Важко було сказати щось про зріст чоловіка, адже він лежав у ліжку, але невелика голова і маленькі руки підказували, що він нижчий за інших. Філіп мав звичку розглядати руки різних людей, і руки Ательні зачудували його: вони були мініатюрними, з довгими загостреними пальцями і гарними рожевими нігтями; шкіра була м’якенькою і до хвороби вражала своєю білістю. Пацієнт склав руки на ковдрі, одну з них він трохи витягнув, стиснувши середній та підмізинний пальці, і, розмовляючи з Філіпом, задоволено розглядав власні кисті. Приховуючи посмішку, Кері подивився на чоловікове обличчя. Попри хворобу, воно залишалося привабливим: чоловік мав сині очі, шляхетно окреслений ніс, гачкуватий, дещо агресивний, але не грубий, та загострену сиву борідку. Чоловік трохи полисів, однак видно було, що мав гарні м’які кучері, які не стриг коротко.
— Бачу, що ви журналіст, — зауважив Філіп. — Для яких газет пишете?
— Для всіх. Вам не вдасться знайти газету без моєї статті.
Біля ліжка лежала якась газета, і чоловік, узявши її, показав оголошення. Назву добре відомої Філіпові фірми надрукували великими літерами: Лінн і Седлі, Реджент-стрит, Лондон, а нижче меншим, але досить поважним шрифтом додали наче догму: «Прокрастинація — крадіжка часу». Ще нижче ставили запитання, що дивувало своєю розсудливістю: «Чому б не замовити сьогодні?» Великі літери, наче крики совісті в душі вбивці, повторювали: «Чому?» А потім жирним шрифтом: «Тисячі пар рукавичок від найкращих світових виробників за вражаючими цінами. Тисячі пар панчіх від найповажніших фірм на світі із сенсаційними знижками». І знову вигулькувало запитання, нагадуючи кинуту рукавичку зі списку: «Чому б не замовити сьогодні?»
— Я представник «Лінна і Седлі» у пресі. — Чоловік легенько змахнув своєю тендітною рукою. — Ось до чого опустився…
Філіп продовжував ставити звичні запитання, деякі через усталений порядок, а інші хитромудро вигадані, щоби змусити хворого повідомити про себе речі, які він, можливо, хотів приховати.
— Ви коли-небудь жили за кордоном? — поцікавився Кері.
— Я одинадцять років провів в Іспанії.
— І чим ви там займалися?
— Працював секретарем англійської водопостачальної компанії в Толедо.
Філіп пригадав, що Клаттон кілька місяців жив у Толедо, і відповідь журналіста змусила хлопця подивитися на нього з цікавістю; утім, йому здавалося непристойним виказувати свою допитливість: між пацієнтом у шпиталі та лікарями повинна існувати дистанція. Закінчивши огляд, Кері пішов до інших ліжок.
Хвороба Торпа Ательні не була серйозною, і попри жовту шкіру, незабаром чоловік почувався значно краще: у лікарняному ліжку він залишався тільки тому, що терапевт вважав за необхідне поспостерігати за ним, поки результати аналізів не повернуться до норми. Одного дня, увійшовши до палати, Філіп помітив, що Ательні читає книжку з олівцем у руках. Коли він підійшов до ліжка, хворий відклав її.
— Дозвольте подивитися, що ви читаєте, — попросив Кері, бо ніколи не минав книжку, не погортавши її.
Він узяв до рук збірку іспанської поезії — це були поеми Святого Івана від Хреста[285]; коли він розгорнув її, з книжки випав аркуш паперу. Філіп підняв його і помітив, що на ньому теж написані вірші.
— Хочете сказати, що прикрашаєте своє дозвілля написанням поезії? Найнедоречніше заняття для хворого в лікарні.
— Я намагався перекласти дещо. Ви знаєте іспанську?