— Ні.
— Ну, але про Святого Івана від Хреста вам чудово відомо, чи не так?
— Чесно кажучи, ні.
— Він був іспанським містиком. Один із найкращих поетів на всі часи. Гадаю, його варто перекласти англійською.
— Можна подивитися на ваш переклад?
— Це лише перші нариси, — попередив Ательні, але похапцем віддав Філіпові листок: йому страшенно кортіло, щоби хтось прочитав.
Слова були написані олівцем, гарним, але дивним почерком, схожим на готичне письмо.
— Скільки часу ви витрачаєте, щоб так писати? Це надзвичайно.
— Не розумію, чому б не писати гарним почерком.
Філіп прочитав першу строфу:
Кері допитливо подивився на Торпа Ательні. Він сам не розумів, чи соромиться цього чоловіка, чи тягнеться до нього. Йому здалося, що хворий тримається з ним дещо зверхньо, і він зашарівся, збагнувши, що може здатися Ательні смішним.
— Яке у вас незвичне прізвище, — озвався він, щоб не мовчати.
— Це старовинне йоркширське прізвище. Колись голові нашого роду не вистачало дня, щоб верхи об’їхати свої угіддя, але могутність залишилася в минулому. Мої пращури витратили все на розпусних жінок і розгнузданих коней.
Ательні був короткозорим і, розмовляючи, пильно вдивлявся в обличчя своєму візаві. Він узяв до рук збірку віршів.
— Вам слід навчитися читати іспанською, — сказав він. — Це шляхетна мова. Не така медоточива, як італійська: італійська — мова тенорів і шарманщиків, однак у ній є велич. Вона не дзюркотить, як струмок у садку, а бурхливо вирує, наче могутня ріка під час повені.
Ця пишномовність насмішила Філіпа, але він мав схильність до риторики, тож із задоволенням слухав Ательні, котрий красномовно і із завзяттям оповідав про насолоду від читання «Дон Кіхота» в оригіналі та романтичну, прозору, пристрасну музику чарівника Кальдерона[286].
— Я мушу продовжувати обхід, — незабаром зізнався юнак.
— Ох, перепрошую, я геть забув. Я скажу своїй дружині, щоб вона принесла фотографію Толедо, і покажу її вам. Як матимете нагоду, заходьте — побалакаємо. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно.
Протягом кількох наступних днів Філіп знаходив вільну хвилинку, щойно випадала нагода. Їхня дружба з журналістом міцнішала. Торп Ательні був гарним оратором. Він не казав нічого геніального, але розмовляв із таким натхненням та палкою жвавістю, що запалював уяву слухачів. Філіп, котрий так часто жив у світі фантазій, відчував, що його уява наповнюється новими образами. Манери у його нового знайомого були чудові. Він знав про життя та книжки значно більше за Кері та був значно старшим, а головною його перевагою залишалася незмінна готовність до розмов. Ательні розумів, що знаходиться у благочинному шпиталі та мусить слухатися суворих правил, але ставився до цього з легкістю та гумором. Якось Філіп поцікавився, як він опинився у цій лікарні.
— Ох, мої принципи радять користуватися всіма перевагами, запропонованими суспільством. Я отримую зиск із усіх надбань моєї епохи. Захворівши, я без зайвого сорому лягаю до шпиталю, а своїх дітей відправив до школи-інтернату.