Коли Ательні демонстрував гостю, як виглядає
— Мати каже, що вечеря готова і чекає. Я принесу її, щойно ви сядете за стіл.
— Ходи потиснеш руку містерові Кері, Саллі. — Чоловік повернувся до Філіпа. — Хіба вона не височенна? Це моя найстарша донька. Скільки тобі років, Саллі?
— У червні виповниться п’ятнадцять, батьку.
— Я охрестив її Марія дель Соль, адже вона моя перша дитина, і я присвятив її величному сонцю Кастилії, але її мати називає її Саллі, а брат — Мармиза.
Дівчина сором’язливо усміхнулася (зуби в неї були рівні та білі) і зашарілася. Вона мала гарну поставу, хоча й була зависока, як на свій вік, приємні сірі очі, високе чоло і рум’яні щічки.
— Піди скажи матері, хай прийде потиснути руку містерові Кері, перш ніж він сяде.
— Мати сказала, що прийде після вечері. Вона ще не вмилася.
— Тоді ми самі до неї підемо. Наш гість не може їсти йоркширкський пудинг, поки не потисне руку, яка його приготувала.
Філіп рушив за господарем до маленької захаращеної кухні. Там було галасливо, але щойно увійшов незнайомець, усі змовкли. Посередині стояв великий стіл, а навколо нетерпляче юрмилися, чекаючи вечері, діти Ательні. Біля пічки стояла жінка і виймала одну за одною печені картоплини.
— Це містер Кері, Бетті, — відрекомендував гостя Ательні.
— Що за примха приводити його сюди? Що він про нас подумає?
Бетті була вбрана в брудний фартух, рукави бавовняної сукні були закасані вище ліктів, а у волоссі стирчали папільйотки. Місіс Ательні була кремезною жінкою, на добрих три дюйми вищою за свого чоловіка, світловолосою, з синіми очима і добрим обличчям; колись вона була красунею, але пережиті роки і народження дітей зробили її огрядною й гладкою; сині очі вицвіли, шкіра загрубла й почервоніла, волосся втратило свій колір. Жінка випросталася, витерла руку об фартух і простягнула її.
— Ласкаво просимо, сер, — повільно вимовила вона, і її акцент видався Філіпові навдивовижу знайомим. — Ательні казав, що у шпиталі ви були до нього дуже добрим.
— Тепер час познайомити вас із нашим поголів’ям, — озвався Ательні. — Це Торп, — чоловік вказав на хлопчика з круглими щічками і кучерявим волоссям, — мій старший син, нащадок усіх титулів, статків та боргів родини. Це Етельстан, Гарольд, Едвард, — перерахував господар, вказуючи пальцем на трьох менших хлопчиків, рум’яних, здорових та усміхнених, хоча всі вони знічено опустили погляди на тарілки, коли Кері, усміхаючись, подивився на них. — Тепер по порядку дівчатка: Марія дель Соль…
— Мармиза, — пояснив один із молодших хлопчиків.
— Твоє почуття гумору недорозвинене, синку. Марія де лас Мерседес, Марія дель Пілар, Марія де ла Концепціон, Марія дель Розаріо.
— Я називаю їх Саллі, Моллі, Конні, Розі та Джейн, — додала місіс Ательні. — А тепер, Ательні, йди собі до своєї кімнати, обід принесуть туди. Потім я трохи вмию дітей і дозволю їм зазирнути до вас.
— Люба, якби я обирав ім’я тобі, назвав би тебе Марія Мильна Піна. Ти завжди знущаєшся над цими бідолахами зі своїм милом.
— Йдіть уперед, містере Кері, інакше я ніколи не змушу його сісти і з’їсти вечерю.