Філіп пішов за нею назирці. Кроншоу лежав горілиць із заплющеними очима й благочестиво згорнутими на грудях руками.
— Годиться покласти кілька квіточок, сер.
— Я принесу їх завтра.
Жінка задоволено подивилася на тіло. Вона впоралася зі своєю роботою і тепер розсукала рукави, зняла фартух і надягла капор. Філіп поцікавився, скільки він їй винен.
— Розумієте, сер, дехто дає мені два з половиною шилінги, а хтось — п’ять.
Філіпові соромно було давати їй менше, ніж п’ять шилінгів. Жінка стримано подякувала, адже він зазнав такого горя, і пішла. Кері повернувся до вітальні, прибрав за собою недоїдки і взявся читати «Хірургію» Волшема[284]. Справа просувалася повільно. Філіп надзвичайно нервував. Коли на сходах почувся якийсь звук, він підскочив — серце шалено загупало. Його лякала думка про сусідню кімнату, де раніше був чоловік, а тепер немає нічого. Тиша здавалася живою, наче в ній ворушилося щось загадкове; у кімнаті було тісно від близької присутності потойбічної, жахної смерті. Філіп відчув страх, який був колись його найближчим другом. Він спробував змусити себе почитати, але раптом розпачливо відкинув підручник. Його непокоїла цілковита марність щойно скінченого життя. Байдуже, живий Кроншоу чи помер. Нічого не змінилося б, навіть якби він ніколи не жив. Філіп подумав про молодого письменника; довелося докласти зусиль, аби уявити його струнким, із легкою ходою і копицею волосся на голові, веселим і повним сподівань. Філіпове життєве правило робити все, що хочеться, але пам’ятати про поліціянта за рогом не надто допомогло в цій ситуації: саме через те, що Кроншоу його дотримувався, письменникове існування виявилося таким нікчемним. Схоже, не слід довіряти інстинктам. Філіп зачудувався і запитував себе: чи є якийсь інший життєвий закон, якщо цей виявився марним, і чому люди поводяться так, а не інакше? Вони керуються своїми емоціями, які можуть бути добрими чи поганими; здавалося, лише випадок вирішує, ведуть вони до перемоги чи поразки. Життя видавалося незбагненною плутаниною. Невідома сила жене людей із місця на місце, і вони вже не бачать мети, а поспішають заради самого процесу.
Наступного ранку прийшов Леонард Апджон із невеличким лавровим вінком. Йому сподобалася думка про коронацію мертвого поета, і чоловік, не зважаючи на засудливе Філіпове мовчання, намагався приладнати вінок на лису голову, але виходило щось неоковирне. Він нагадував криса капелюха, натягнені на голову другосортного коміка з м’юзик-холу.
— Я краще покладу його на серце, — запропонував Апджон.
— Ви поклали його на живіт, — зауважив Філіп.
Апджон криво посміхнувся.
— Лише поет знає, де в іншого поета серце, — виголосив він.
Вони повернулися до вітальні, і Кері відзвітував про підготовку до похорону.
— Сподіваюся, ви не шкодуєте грошей. Мені б хотілося, щоб за катафалком їхала вервечка порожніх карет, а на головах у коней хиталися високі плюмажі. І нехай буде якомога більше плакальників із довгими стрічками на капелюхах. Мені подобається уявляти всі ці порожні карети.
— Вочевидь, платити за похорон доведеться мені, а у мене зараз немає зайвих грошей, тож я намагаюся організувати все якомога скромніше.
— Мій любий друже, чому б вам тоді не влаштувати йому жебрацький похорон? У цьому було б щось поетичне. Ви точно маєте міщанський інстинкт.
Кері трохи зашарівся, але не відповів, і наступного дня вони з Апджоном їхали за катафалком у винайнятій Філіпом кареті. Лоусон не зміг прийти, але надіслав вінок, а Кері купив ще кілька, щоби труна не здавалася голою.
На зворотному шляху кучер нещадно підганяв коней. Філіп страшенно змучився і незабаром заснув. Розбудив його голос Апджона.
— Нам пощастило, що вірші ще не опублікували. Гадаю, варто трохи притримати їх; я напишу передмову. Дорогою на кладовище я вже почав обдумувати її. Вірю, що мені вдасться щось по-справжньому гарне. Хай там що, спочатку я напишу статтю у «Сетердей».
Філіп не відповів, і запанувала тиша. Нарешті Апджон озвався:
— Хоча мудріше буде не публікувати статтю одразу. Я збираюся написати у якийсь із щомісячних журналів, а потім видати її як передмову.