— Це суперечить нашим стародавнім традиціям, — запротестував Зануда, коли містер Перкінс пояснив йому свої плани. — Ми завжди намагалися уникнути цієї нечисті — лондонських шибайголів.
— Ох, ну й дурниці! — відгукнувся містер Перкінс.
Ніхто ніколи не казав класному керівнику, що він верзе дурниці, тож учитель взявся вигадувати уїдливу відповідь, де, напевно, можна було пригадати торгівлю нижньою білизною, але директор із властивою йому нетерплячістю хоробро напосівся на Зануду.
— Той будинок на території церкви… Якби ви одружилися, я переконав би капітул надбудувати кілька поверхів, і ми влаштували б там гуртожиток та кабінети, а ваша дружина допомагала б вам там керувати.
Підстаркуватий священик мало не вдавився. Чого раптом йому одружуватися? Йому вже п’ятдесят сім, ніхто не одружується в п’ятдесят сім. У своєму віці він не може починати приглядати за цілим будинком. Якщо вже обирати між одруженням і парафією десь у селі, краще погоджуватися на неї. Зараз йому хотілося лише тиші та спокою.
— Я навіть думати не хочу про одруження, — відрубав він.
Містер Перкінс подивився на вчителя своїми сяючими темними очима, і якщо в них навіть зблиснуло щось веселе, бідолашний Зануда цього не помітив.
— Шкода! А ви не могли б зробити мені послугу й одружитися? Це неабияк допомогло б мені владнати справи з настоятелем і капітулом, коли я запропоную їм перебудувати ваше житло.
Проте найгіршою новинкою, впровадженою містером Перкінсом, була його звичка проводити уроки в чужих класах. Він просив інших вчителів зробити йому послугу, і відмовити було неможливо. Як казав Дьоготь, чи пак містер Тарнер, така поведінка принижувала всіх навколо. Містер Перкінс нікого не попереджував, але після вранішніх молитов сказав одному з учителів:
— Я ось що подумав: ви ж не відмовитеся взяти сьогодні об одинадцятій шостий клас? Просто поміняймося класами, гаразд?
Ніхто не знав, чи було це звичайною справою в інших школах, але у Теркенбері так точно ніколи не робили. Наслідки були несподіваними. Містер Тарнер — перша жертва — вразив клас новиною, що сьогодні латину вестиме директор і, припускаючи, що їм, можливо, захочеться поставити кілька запитань, останні п’ятнадцять хвилин уроку історії присвятив синтаксичному аналізу уривка з Лівія, котрий задавав на сьогодні, аби діти не виглядали повними дурнями. Однак, повернувшись у свій клас і подивившись на листочок, де містер Перкінс залишив свої оцінки, Дьоготь здивувався: двоє його найкращих учнів, схоже, не впоралися із завданнями, а кілька хлопчиків із тих, хто ніколи раніше нічим не відзначався, отримали «відмінно». Коли він запитав у свого найкращого учня, Елдріджа, в чому річ, відповідь була несподіваною.
— Містер Перкінс не давав нам робити синтаксичний аналіз. Він запитав мене, що я знаю про генерала Ґордона[29].
Містер Тарнер зачудовано витріщився на хлопця. Учні, вочевидь, вважали, що з ними повелися несправедливо, і вчитель не міг не погодитися з їхнім мовчазним невдоволенням. Також він не міг збагнути, що спільного між генералом Ґордоном та Лівієм, і згодом ризикнув провести розслідування.
— Ви жахливо збили Елдріджа з пантелику, запитавши, що він знає про генерала Ґордона, — сказав він директорові, спробувавши захихотіти.
Містер Перкінс засміявся.
— Я побачив, що вони дійшли до аграрних законів Гая Ґракха[30], і поцікавився, чи відомо їм щось про аграрні проблеми в Ірландії. Утім, про Ірландію вони знали лише те, що Дублін стоїть на річці Ліффі. Тож я запитав, чи чули вони колись про генерала Ґордона.
І тут виявилося дещо жахливе: новий директор був маніакальним прихильником всебічних знань. Він сумнівався у користі визубреного для екзамену і вимагав від учнів загальної ерудиції.
Зануда щомісяця непокоївся ще більше. Він не міг позбутися думки, що містер Перкінс попросить його призначити дату весілля, і ненавидів директорове ставлення до античної літератури. Звичайно, він був гарним ученим і займався її дослідженням у найкращих класичних традиціях: писав трактат про дерева у творчості латинських авторів. Але говорив він про неї так легковажно, наче це була якась дурниця на кшталт більярду, в який він грав у вільний час, але до якого неможливо було ставитися серйозно. А класний керівник середнього третього класу, Нахаба, щодня ставав похмурішим.
Саме до його класу потрапив Філіп, пішовши до школи. Характер препод. Б. Б. Ґордона погано пасував для педагогічної роботи: чоловіком він був нетерплячим і запальним. А оскільки справу йому доводилося мати лише з маленькими хлопчиками, незабаром Нахаба взагалі втратив самоконтроль. Беручись до роботи, він гнівався, а закінчуючи її — кипів. Ґордон був невисоким огрядним чолов’ягою з дуже коротким світлим волоссям, що вже почало сивішати, і невеличкими колючими вусиками. Його широке обличчя з нечіткими рисами і маленькими очицями від природи було червоним, а під час регулярних нападів гніву темнішало і заливалося багрецем. Нігті в нього були згризені аж до м’яса: поки якийсь хлопчик аналізував речення, вчитель сидів за столом, тремтів від гніву, що пожирав його зсередини, і гриз свої нігті. Про його жорстокість ширилися чутки, можливо, трохи перебільшені, але два роки тому всі у школі напружилися, коли почули, що батько одного з учнів погрожує подати до суду: Нахаба так сильно вдарив хлопчика на прізвище Вальтерс книжкою по голові, що у малого порушився слух і його довелося забрати зі школи. Батько хлопчика жив у Теркенбері, тож у місті було чимало обурених, — про цю історію навіть написали в місцевій газеті, — але оскільки містер Вальтерс був простим пивоваром, симпатії розділилися. Інші хлопчики, попри те що ненавиділи свого класного керівника, з якихось відомих лише їм самим причин опинилися на його боці та (аби помститися за розголошення шкільних справ) як могли псували життя Вальтерсовому молодшому братові, котрий продовжував вчитися з ними. Однак, дивом уникнувши необхідності жити сільським життям, містер Ґордон більше ніколи не бив своїх учнів. Класним керівникам заборонили бити хлопчиків ціпком по руках, і Нахаба більше не міг випускати свою злість, гупаючи ціпком по столу. Тепер він міг лише схопити учня за плечі й потрясти його, але продовжував змушувати непослухів та упертих хлопчисьок стояти з витягнутою вгору рукою від десяти хвилин до півгодини і залишався так само лайливим, як раніше.
Жоден учитель не пасував для роботи з такими сором’язливими, як Філіп, дітьми гірше, ніж Ґордон. Перейшовши до старшої школи, Кері вже забув про деякі свої страхи, з якими вперше з’явився перед містером Ватсоном. Він знав чимало хороших хлопчиків, які ходили з ним до підготовчої школи. Тепер Філіп був дорослішим та інстинктивно розумів, що в людному класі його вада не впадатиме у вічі. Але містер Ґордон із першого дня посіяв жах у його серці: вчитель швидко помічав, хто його боїться і, схоже, через це ставився до таких дітей особливо неприязно. Філіп любив те, чим займався, але тепер почав з острахом чекати на шкільні години. Замість того щоби відповісти неправильно і викликати бурю вчителевих насмішок, він тупо сидів мовчки, а коли надходила його черга встати і проаналізувати речення, хлопчик ставав блідим, як смерть, і його нудило від страху. Найбільше Кері любив, коли уроки вів містер Перкінс. Йому легко було задовольнити пристрасть учителя до загальної ерудиції, адже Філіп читав багато дивних книжок, написаних не для його віку; часто директор, поставивши запитання, обходив класну кімнату й зупинявся біля Філіпа, щоби з усмішкою, котра сповнювала хлопчика захватом, звернутися до нього: