— Не зламаю.
Але щойно ці слова злетіли з його вуст, ручка розламалася навпіл. Луард налякано подивився на друга.
— Ох, чесне слово, мені страшенно шкода.
По щоках Філіпа побігли сльози, але він не відповів.
— Слухай, у чому річ? — здивувався хлопчик. — Я куплю тобі іншу, точнісінько таку ж.
— Ручка мене не обходить, — пояснив Філіп тремтячим голосом. — Просто мені дала її мама перед смертю.
— Кажу тобі, мені страшенно шкода.
— Пусте. Ти не винен.
Філіп узяв дві половинки ручки і подивився на них. Він почувався надзвичайно жалюгідним і сам не міг пояснити чому, адже чудово знав, що купив цю ручку за один шилінг та два пенси у Блекстейблі, коли приїздив туди минулого разу на канікули. Не міг збагнути, що змусило його вигадати цю жалісливу історію, але почувався таким нещасним, наче вона була правдою. Набожна атмосфера в будинку вікарія і релігійне спрямування школи зробили Філіпову совість надзвичайно чутливою; він підсвідомо вірив, що диявол-спокусник постійно полює на його безсмертну душу, і попри те, що не був правдивішим за інших хлопчиків, збрехавши, завжди страждав від докорів сумління. Думаючи про цей інцидент, він страшенно переймався і вирішив, що слід піти до Луарда і розповісти йому, що все вигадав. Філіп більше за все на світі боявся принизитися, тож два чи три дні тішив себе думкою про болючу радість від приниження на славу Господа, але так нічого і не зробив. Свою совість він заспокоїв, обравши простіший метод, і покаявся лише перед Всевишнім. Однак так і не зміг зрозуміти, чому історія, котру він сам вигадав, так щиро схвилювала його. Сльози, що текли по його замурзаних щоках, були справжніми сльозами. Випадкова асоціація нагадала Кері, як Емма повідомила йому про смерть матері, а він, не спроможний навіть розмовляти від ридань, наполіг на тому, щоби попрощатися з сестрами Воткін, аби вони побачили його смуток і пожаліли його.
14
А потім школу накрила хвиля релігійності. Лайка більше не чулася, а маленькі вибрики молодших хлопчиків сприймали вороже; старші учні, наче єпископи в середні віки, користувалися силою рук, аби направити слабших на доброчесний шлях.
Жадібний до всього нового, Філіп став дуже побожним. Незабаром він почув, що можна вступити до Біблійної ліги, і написав до Лондона листа, цікавлячись подробицями. Йому надіслали анкету, у якій потрібно було вказати своє ім’я, вік та навчальний заклад, а також підписати урочисту обіцянку, що протягом року кожного вечора читатимеш уривок зі Святого Письма, і попросили прислати півкрони. Гроші, пояснили йому, частково потрібні для того, щоби пересвідчитися у серйозності його намірів стати членом Ліги, а частково повинні покрити канцелярські витрати. Філіп одразу ж надіслав документи і гроші, а у відповідь отримав календар (що коштував приблизно пенні), на якому були написані обрані для щоденного читання уривки, й аркуш паперу, з одного боку якого був зображений божественний пастир із ягнятком, а з другого надрукована коротка молитва в червоній рамці, яку належало читати перед тим, як узятися до Святого Письма.
Щовечора хлопчик якомога швидше роздягався, аби йому вистачило часу на своє завдання до того, як загасять лампи. Читав він, як завжди, старанно, не критикуючи історії про жорстокість, шахрайство, невдячність, непорядність і нице лукавство. Вчинки, які нажахали б його, якби відбулися в реальному житті, не викликали осуду в свідомості під час читання, адже до них спонукав сам Господь. Ліга радила чергувати розділ зі Старого Заповіту з розділом з Нового, і якось увечері Філіп натрапив на такі Ісусові слова:
«
Особливого враження на Філіпа вони не справили, але сталося так, що через два чи три дні соборний канонік теж вибрав їх для недільної проповіді. Навіть якби Кері хотів її послухати, йому б це однаково не вдалося — учні Королівської школи сиділи на хорах, а кафедра стояла в кутку поперечного нефа, тож проповідник мало не повертався до дітей спиною. Та й відстань між ними була такою, що на хорах чути було лише людину з гучним голосом і поставленою дикцією, а згідно з давньою традицією, каноніка у Теркенбері вибирали, оцінюючи його успіхи в навчанні, а не якості, які можуть знадобитися під час служби у кафедральному соборі. Однак слова проповіді (можливо, тому, що Філіп нещодавно читав їх) легко долинули до хлопчикових вух, і раптом здалося, ніби вони стосуються особисто його. Кері думав про них цілу службу, а ввечері, влаштувавшись у ліжку, погортав сторінки Євангелія і знайшов той уривок. Попри непохитну віру в надруковане слово, він уже зрозумів, що у Біблії часто написано одне, а мається на увазі щось незбагненно інше. У школі не було нікого, до кого він хотів би звернутися за поясненням, і Філіп вирішив почекати до різдвяних канікул, і ось одного дня йому випала така нагода. Усі повечеряли і прочитали свої молитви. Місіс Кері рахувала яйця, які, як завжди, принесла Мері-Енн, і підписувала на кожному дату. Філіп стояв біля столу й удавано байдуже гортав Біблію.
— Послухай, дядьку Вільяме, ось цей уривок, про що тут насправді йдеться?
Хлопчик тицьнув у слова пальцем, наче натрапив на них випадково.
Містер Кері кинув погляд над скельцями своїх окулярів. Він сидів біля каміна, розгорнувши «Блекстейбл Таймз». Того вечора газета прийшла з друкарні ще вологою, а вікарій у таких випадках завжди сушив її хвилин десять, перш ніж почати читати.
— Що це за уривок? — перепитав він.
— Ну, тут ідеться про те, що, маючи віру, можна зсунути з місця гори.