Філіпа задовольнила ця відповідь. Якщо Бог не зцілив його, значить, насправді він не вірив. Проте хлопчик однаково не розумів, як міг вірити більше. Напевно, він просто не дав Богові достатньо часу. Він просив Його лише дев’ятнадцять днів. За день чи два він знову почне молитися і цього разу протримається аж до Пасхи. Це був день славного воскресіння Його Сина, і щасливий Бог мав перебувати у милосердному настрої. Але цього разу Філіп вжив додаткових заходів, аби його бажання збулося: він загадував його, побачивши новий місяць, коня в яблуках чи як падає зірка; а коли його якось відпустили зі школи до вікарія і на обід подавали курку, він розламав щасливу кісточку з тіткою Луїзою, знову і знову благаючи, щоб його нога стала нормальною. Несвідомо він звертався до богів, древніших за Бога Ізраїлю. Хлопчик закидав Усемогутнього своїми молитвами вдень і вночі, коли йому тільки заманеться, завжди повторюючи одні й ті самі слова, адже здавалося важливим формулювати свої запити однаково. Урешті-решт з’явилося відчуття, що цього разу його віра теж недостатньо щира. Філіп не зміг протистояти сумнівам, що опанували його, і перетворив власний досвід на загальне правило.
— Гадаю, ніхто ніколи не мав достатньо віри, — сказав він.
Це нагадувало йому сіль, про яку колись розповідала нянька: будь-яку пташку можна упіймати, насипавши їй солі на хвіст. Якось раз Філіп прихопив із собою мішечок солі, вирушаючи на прогулянку до Кенсінґтонських садів, але йому жодного разу не вдалося підкрастися до пташки так близько, аби насипати їй на хвіст солі. Перед Пасхою він припинив боротьбу і відчув глибоку образу на дядька, який втягнув його в це. Текст, у якому йшлося про зрушені гори, — чергова вигадка, де розповідалося про одне, а малося на увазі геть інше. Філіп подумав, що дядько просто покепкував із нього.
15
Королівська школа у Теркенбері, до якої Філіп ходив, коли йому було тринадцять, пишалася своїм давнім походженням. Було відомо, що ще до завоювання Англії норманами все почалося з монастирської школи, де базові знання викладали монахи-августинці. Після знищення монастирів навчальний заклад — разом із багатьма іншими — реорганізували чиновники короля Генріха VIII, і школа отримала його ім’я[25]. З того часу школа дотримувалася свого благопристойного курсу і давала дітям місцевих дрібних шляхтичів та ремісників достатню для забезпечення їхніх потреб освіту. Двоє її випускників стали письменниками: один — поетом, із геніальністю якого міг позмагатися хіба що Шекспір, а другий — прозаїком, чий світогляд неабияк повпливав на Філіпове покоління[26]. Вийшли з її стін також один чи два успішних адвокати, однак успішні адвокати — звична річ, і стільки ж відзначених нагородами військових. Та протягом трьох століть після відокремлення від монастиря школа здебільшого випускала церковників: єпископів, настоятелів, каноніків та передовсім сільських священиків. У ній навчалися хлопчики, чиї батьки, діди та прадіди теж сиділи за цими партами і всі стали пасторами різних парафій Теркенберійської єпархії. Ці діти приходили до школи, вже вирішивши присвятити своє життя церкві. Утім, навіть тут можна було побачити, що насуваються зміни: дехто зі школярів, повторюючи почуте вдома, казав, що церква вже не та, що раніше. Річ була навіть не в грошах, а в тому, що сан приймали люди зовсім іншого класу; кілька хлопчиків знали священиків, чиї батьки були простими крамарями. Вони казали, що краще поїхати до Колонії (а тоді Колонії ще залишалися останньою надією для тих, хто не міг знайти собі заняття в Англії), ніж прислужувати чолов’язі, який навіть не був джентльменом. У Королівській школі, як і в будинку блекстейблського вікарія, крамарем вважався кожен, кому не пощастило розжитися власною землею (тих, кому пощастило, теж ділили на два класи — шляхетних орендаторів та землевласників) або мати одну з чотирьох професій, гідних джентльмена. Серед учнів, які залишалися в школі тільки вдень (а таких було приблизно сто п’ятдесят), діти місцевої шляхти і розквартированих солдатів зневажали тих, чиї батьки займалися комерцією.
Учителі не визнавали сучасних поглядів на освіту, про які час від часу читали в «Таймз» або в «Ґардіан», і від щирого серця сподівалися, що Королівська школа залишиться вірною своїм стародавнім традиціям. Мертві мови тут учили так старанно, що жоден колишній учень пізніше не міг згадати про Гомера чи Вергілія без нападу нудоти; і попри те, що подекуди один чи два сміливці заводили за обідом в учительській розмову про зростання ролі математики, більшість вважала, що вчитися класичних наук значно благородніше. Ані хімію, ані німецьку тут не викладали, а французькою мовою з учнями займалися лише класні керівники — впоратися з дітьми вони могли краще за будь-якого іноземця, а граматику знали не гірше за французів; ну то й що, що жоден із них не зміг би замовити філіжанку кави в булонському ресторані, якщо офіціант хоча б трохи не розумів англійської? На уроках географії хлопчиків здебільшого змушували малювати карти, і це було улюбленою справою, особливо якщо країна траплялася гориста — вимальовуючи Альпи чи Апенніни, можна було згаяти купу часу. Учителі були випускниками Кембриджу чи Оксфорду, приймали духовний сан і всі залишалися холостяками; якщо випадково комусь спадало на думку одружитися, він мусив прийняти від капітула одну з дрібних парафій, але за багато років жоден учитель не проміняв високе товариство Теркенбері (завдяки кавалерійській дивізії, тут була не лише церковна, а й військова знать) на одноманітне життя сільського парафіяльного священика; до того ж усі вони вже були підстаркуватими чоловіками.
Проте директору обов’язково належало бути одруженим і керувати школою, поки дозволятиме вік. Виходячи на пенсію, він отримував значно вищу суму, ніж та, на яку могли сподіватися інші вчителі, і титул почесного каноніка.
Однак за рік до того, як Філіп пішов до школи, настав час значних змін. Давно було зрозуміло, що доктор Флемінґ, який був директором уже чверть століття, став занадто глухим, аби продовжувати свою роботу задля величі та слави Господньої. Тож, коли десь у передмістях з’явилася вакансія в парафії з окладом шість сотень на рік, капітул запропонував її докторові, недвозначно натякаючи, що йому вже час вийти на пенсію. З таким доходом він легко міг себе забезпечити. Декілька вікаріїв, які сподівалися на підвищення, сказали своїм дружинам, що просто безглуздо віддавати парафію, яка потребує молодого, сильного і енергійного священика, старигану, котрий не розуміється на роботі проповідника і вже облаштував собі гніздечко; однак бурмотіння дрібних церковників промайнуло повз вуха кафедрального капітулу. Щодо прихожан, то сказати їм було нічого, і думки їхньої ніхто не питав. До того ж у селі були методистська церква і баптистський будинок молитви.
Коли доктора Флемінґа спекалися, довелося шукати йому наступника. Вибрати когось із молодших учителів не можна було — це порушило б шкільні традиції. В учительській всі одностайно сподівалися, що наступником стане містер Ватсон, директор початкової школи. Його навряд чи можна було вважати вчителем Королівської школи, всі знали його вже двадцять років і не чекали жодних неприємностей. Але капітул влаштував їм сюрприз і призначив такого собі Перкінса. Спочатку ніхто не знав, хто це, і не поставився до його імені прихильно, але перш ніж потрясіння минуло, виявилося, що цей Перкінс — син іншого Перкінса, торговця тканинами. Доктор Флемінґ оголосив цю новину вчителям якраз перед вечерею, і голос директора не приховував його жаху. Ніхто за столом не промовив жодного слова, поки з кімнати не вийшла вся прислуга. А потім почалося. Імена присутніх не мають жодного значення, але цілі покоління школярів називали їх Занудою, Дьогтем, Дрімайлом, Нахабою та Забіякою.
Усі вони знали Тома Перкінса. І найперше, що вони про нього знали, це що він — не джентльмен. Вони його чудово пам’ятали. Том був невисоким смаглявим хлопчиком зі скуйовдженим чорним волоссям і великими очима. Викапаний циган. До школи він ходив лише вдень і отримав з її фондів найвищу стипендію, тож освіта не коштувала йому жодної копійки. Звичайно, він був генієм. Щороку в Актовий день[27] Том збирав усі призи. Він був гордістю школи, і тепер учителі з гіркотою згадували, як непокоїлися тоді, що хлопчик спробує отримати стипендію в якійсь більшій загальноосвітній школі й вислизне з їхніх рук. Доктор Флемінґ навіть навідався до крамнички з тканинами, яку тримав батько Тома, — всі вони чудово її пам’ятали: «Перкінс і Купер» на Сент-Кетрінс-стрит — і запевнив, що в школі сподіваються, що Том залишиться з ними, аж доки не вступить до Оксфорду. Школа була найбільшим замовником «Перкінс і Купер», тож містер Перкінс радо заспокоїв директора. Том Перкінс продовжував здобувати перемоги, класичні мови він знав краще від усіх, кого лише міг пригадати доктор Флемінґ, і після випуску школа запропонувала йому найвищу стипендію. У коледжі Святої Маґдалени хлопець отримав ще одну, і з цього почалася його блискуча університетська кар’єра. Шкільний журнал рік за роком повідомляв про всі здобуті Перкінсом відзнаки, а коли він отримав свій диплом із двох дисциплін, доктор Флемінґ власноруч написав коротеньку оду на першій сторінці. Його успіхам так раділи ще й тому, що для «Перкінс і Купер» настали важкі часи: Купер пив як свиня, і напередодні отримання Томом Перкінсом диплома крамничка з тканинами повідомила про банкрутство.
Не відхиляючись від обраного шляху, Том Перкінс прийняв сан і почав займатися тим, до чого так досконало пасував. Він став працювати помічником учителя у Веллінґтоні, а потім у Реґбі.
Але одна річ радіти його успіхам в інших школах, і зовсім інша — працювати під його керівництвом у власній. Дьоготь часто змушував його вчити щось напам’ять, а Нахаба смикав за вуха. Вчителі не могли збагнути, як капітул припустився такої помилки. Ніхто не міг забути, що Том — син збанкрутілого торговця тканинами, а алкоголізм Купера ще підсилював його ганьбу. Було очевидно, що настоятель з ентузіазмом підтримує його кандидатуру, а отже, напевно, запрошуватиме його на вечері; та чи будуть ці вечері в тісному колі такими ж приємними, коли за стіл сяде Перкінс? А як щодо військових? Невже Том міг сподіватися, що офіцери та інші джентльмени вважатимуть його рівнею? Це завдасть школі непоправних збитків. Батьки будуть незадоволені, і не дивно, якщо забиратимуть своїх дітей до інших шкіл. А як принизливо звертатися до нього «містер Перкінс»! Учителі зібралися на знак протесту колективно написати заяви на звільнення, але тривожне передчуття, що їх радо підпишуть, зупинило ці наміри.
«Єдине, що нам залишається, — приготуватися до змін», — зауважив Зануда, який вже двадцять п’ять років із незрівнянною некомпетентністю викладав у п’ятому класі.
Зустріч із Перкінсом їх не заспокоїла. Доктор Флемінґ запросив його приєднатися до них за ланчем. Тепер Том був тридцятидвохрічним чоловіком, високим і худим, але зберіг той здичавілий і розхристаний вигляд, який всі пам’ятали з його шкільних років. Він був убраний у неохайний, погано пошитий і поношений костюм. Волосся у чоловіка, як завжди, залишалося чорним і довгим, але не схоже було, щоб він його колись розчісував; із кожним рухом пасма падали йому на чоло, і він швидко змахував долонею, відкидаючи їх з очей. Том відростив вуса і бороду, яка закривала все обличчя мало не до вилиць. З учителями він розмовляв невимушено, наче не бачив їх якийсь тиждень чи два; чоловік, безсумнівно, радів зустрічі з ними. Він, схоже, не бачив нічого незручного в цій ситуації і не дивувався, що його називають містером Перкінсом.
На прощання один з учителів ввічливо зауважив, що Том ще має чимало часу, щоби встигнути на потяг.
— Я хочу прогулятися і подивитися на крамничку, — весело пояснив той.
Важко було не помітити, як усі спантеличилися. Усіх здивувала його нетактовність, а доктор Флемінґ, наче навмисно, ще й не почув, що сказав Перкінс, і дружина закричала йому у вухо:
— Він хоче прогулятися і подивитися на татову стару крамничку.
Лише Том Перкінс не відчув приниження, яке опанувало всіх присутніх. Він повернувся до місіс Флемінг:
— Ви часом не знаєте, хто тепер її тримає?