Наступного вечора листом надійшла виписка з рахунку. Філіп зазирнув до своєї банківської книги. Виявилося, що після сплати всіх боргів у нього залишиться сім фунтів. Сім фунтів! Ще пощастило, що грошей узагалі вистачить, аби розрахуватися. Було б жахливо зізнаватися Макалістеру, що в нього немає грошей. Протягом літньої сесії Кері робив перев’язки у відділені окуліста й купив в іншого студента офтальмоскоп[311]. Він ще не розрахувався за нього, але сміливості сказати студентові, що відмовляється від покупки, йому не вистачало. А ще потрібно було купити кілька підручників. На життя залишалося п’ять фунтів. Їх вистачило на шість тижнів, а потім Філіп написав дядькові листа, який здався йому досить офіційним, і повідомив, що через війну втратив багато грошей і без допомоги не зможе закінчити навчання. Він попросив вікарія позичити йому сто п’ятдесят фунтів і надсилати їх частинами протягом наступних вісімнадцяти місяців, обіцяючи віддати їх із відсотками, щойно почне заробляти. Щонайпізніше за півтора року він отримає диплом, а разом із ним місце асистента та три фунти щотижня. Дядько відповів, що нічим не може зарадити. Нечесно було б змушувати його продавати цінні папери, коли справи на біржі кепські, а свій невеликий статок він мусив зберегти для себе самого на випадок хвороби. Лист завершувався невеличкою проповіддю. Він завжди попереджав Філіпа, а той ніколи не звертав на його слова уваги; чесно кажучи, ця ситуація його не здивувала, він завжди знав, чим завершаться Філіпове марнотратство і брак урівноваженості. Від цих слів Філіпа проймало вогнем і холодом. Йому ніколи не спадало на думку, що дядько зможе відмовити, і зразу він вибухнув від люті, але потім чітко усвідомив: якщо дядько не допоможе, йому не вдасться продовжити навчання. Через панічний страх Філіп забув про гордість і знову написав блекстейблському вікарію, наполегливіше пояснюючи йому ситуацію. Однак, напевно, йому не вдалося як слід змалювати своє становище, і дядько не зрозумів, у якому розпачі племінник. Він повідомив, що не змінить свого рішення; Філіпові вже двадцять п’ять і він справді зобов’язаний заробляти собі на життя. Після його смерті племінник отримає невеличкий спадок, але зараз він не дасть йому жодного пенні. У листі Філіп помітив задоволення того, хто багато років засуджував чужу поведінку, і нарешті виявилося, що він мав рацію.
99
Філіп почав віддавати під заставу свій одяг. Він зменшив витрати, харчуючись лише раз на день, окрім сніданку, тому їв хліб із маслом і какао, щоби протриматися до наступного ранку. Увечері так хотілося їсти, що доводилося лягати о дев’ятій годині. Філіп розмірковував, чи не позичити грошей у Лоусона, але страх почути відмову не дозволяв йому зважитися на цей крок. Урешті-решт він таки попросив позичити йому п’ять фунтів. Лоусон із задоволенням дав їх, але сказав:
— Ви ж віддасте мені їх за тиждень чи не так? Я мушу розрахуватися за рами, а саме зараз грошей катастрофічно не вистачає.
Філіп знав, що не зможе їх повернути, і так страждав від думки про те, ким його після цього вважатиме Лоусон, що за кілька днів відніс гроші назад, навіть не торкнувшись до них. Художник саме збирався пообідати і запросив Кері з собою. Філіп так зрадів справжній їжі, що ледве міг її проковтнути. У неділю на нього безумовно чекав гарний обід в Ательні. Він боявся розповісти друзям, що сталося: вони завжди вважали його непогано забезпеченим, і він боявся, що, дізнавшись про його банкрутство, Ательні ставитимуться до нього гірше.
Попри свою звичну бідність, Філіпові ніколи й на думку не спадало, що він не матиме що їсти; з людьми його рівня таке ніколи не траплялося, тож він соромився, наче підчепив якусь ганебну хворобу. Ця ситуація була для нього абсолютно новою. Він розгубився і не знав, що робити, але продовжував ходити до шпиталю. Слабенька надія на щасливий випадок не зникала; Філіп не міг повірити, що все це відбувається з ним насправді; він часто пригадував, як протягом першої чверті в школі думав, що все це сон, і зараз він прокинеться вдома. Однак незабаром Кері збагнув, що за тиждень залишиться без копійки. Слід було невідкладно кудись влаштуватися. Якби він мав диплом, то зміг би вирушити до Південної Африки, навіть попри свою клишоногість, — медиків там не вистачало. Якби не скалічена нога, можна було б приєднатися до одного з угруповань імперських йоменів, яких постійно відправляли на війну. Він пішов до секретаря медичного інституту й поцікавився, чи не може той влаштувати його репетитором до якогось студента-двієчника, але секретар не дав йому навіть надії на отримання такого місця. Філіп читав оголошення в медичних газетах і надіслав поштою документи на посаду недипломованого помічника власникові аптеки на Фуллгем-роуд. Коли Філіп прийшов на співбесіду, лікар одразу звернув увагу на його хвору ногу, а почувши, що молодик навчається на четвертому курсі в шпиталі, сказав, що в нього недостатньо досвіду. Кері зрозумів, що це просто відмовка: лікар не збирався наймати помічника, якщо той не буде достатньо активним. Довелося подумати про інші види заробітку. Кері володів французькою та німецькою і розраховував отримати місце офісного службовця; від цієї думки серце тікало в п’яти, але він стискав зуби — іншого виходу не було. Філіп соромився відповідати на оголошення, які запрошували кандидатів на співбесіду, і писав туди, куди можна було надіслати документи листом, однак не мав ані досвіду, ані рекомендацій. Він усвідомлював, що не розуміється на діловому мовленні ані французькою, ані німецькою, не знає необхідних для ведення справ термінів і не вміє стенографувати чи друкувати на машинці. Йому не вдавалося позбутися думки про марність пошуків роботи. Він вирішив написати повіреному, який вів батькові справи, але не міг наважитися, адже продав усі цінні папери, в які були вкладені гроші, попри чоловікові застереження. Від дядька Філіп знав, що містер Ніксон засуджує всі його вчинки. За рік Філіпового навчання на аудитора чоловік упевнився, що той — справжній нездара й ледацюга.
— Краще померти від голоду, — бурмотів собі під ніс Кері.
Кілька разів йому спадало на думку вкоротити собі віку. У лікарняній аптеці легко можна було знайти якусь отруту; Філіпові приємно було думати, що в найгіршому разі він матиме під рукою засіб для швидкого й безболісного кінця; але замислюватися про самогубство серйозно не було причин. Коли Мілдред покинула його заради Ґріффітса, він так страждав, що готовий був померти, аби лише позбутися болю. Зараз Філіп почувався інакше. Він пригадував, як нічна сестра казала, що люди частіше добровільно прощаються з життям через брак грошей, ніж через брак любові, і хихотів від думки, що не став винятком із цього правила. Йому кортіло розповісти комусь про свої негаразди, але він не наважувався зізнатися іншим і страждав від нападів сорому. Комірне Філіп не платив уже три тижні, а господині казав, що отримає гроші наприкінці місяця; жінка нічого не відповіла, але стисла губи і прибрала похмурого вигляду. Коли місяць добігав кінця і жінка перепитала, чи не може він хоча б частково розрахуватися, Кері мало не зомлів від сорому, однак відповів, що напише дядькові і неодмінно віддасть їй чек наступної суботи.
— Ну, сподіваюся, так і буде, містере Кері, адже я теж мушу платити за оренду і не можу дозволити собі залізти в борги. — У жінчиному тоні не було злості, лише страхітлива рішучість. Вона хвилинку повагалася і додала: — Якщо ви не розрахуєтеся наступної суботи, мені доведеться поскаржитися секретарю шпиталю.
— О, так, усе буде гаразд.
Жінка подивилася на нього, кинула погляд на голі стіни й озвалася буденним тоном, наче не було нічого природнішого:
— У мене внизу є смачний гарячий окіст; якщо хочете, приходьте на кухню, я вас пригощу.
Філіп відчув, як почервонів до кінчиків вух, і проковтнув ридання.
— Красно дякую, місіс Гіґґінс, але я не голодний.
— Чудово, сер.
Коли жінка вийшла з кімнати, Філіп кинувся на ліжко і стиснув кулаки, намагаючись не розридатися.
100
Субота. Він обіцяв хазяйці заплатити сьогодні комірне. Цілий тиждень Філіп сподівався, що йому щось підвернеться. Роботу Кері так і не знайшов. Раніше він ніколи не опинявся в такому безвихідному становищі й так розгубився, що не знав, як вчинити. У глибині душі йому здавалося, наче вся ця історія — просто невдалий жарт. У нього залишилося лише кілька мідяків, тож довелося продати увесь можливий одяг. Удома він мав кілька книжок і всілякі дрібниці, за які можна було отримати шилінг чи два, але господиня квартири стежила за його пересуваннями, і Філіп боявся, що жінка затримає його, якщо він винесе з кімнати ще щось. Єдиний вихід — сказати, що він не може оплатити рахунок, але на це бракувало сміливості. Липень був уповні. Ніч тішила гарною погодою і теплом. Кері вирішив залишитися на вулиці. Не поспішаючи, прогулявся уздовж набережної біля спокійної та тихої ріки, а стомившись, сів на лавицю і задрімав. Він не знав, як довго спав, але прокинувся від страху: йому наснилося, наче його смикає поліціянт і наказує йти геть. Утім, коли Філіп розплющив очі, навколо не було жодної живої душі. Сам не розуміючи чому, він іще трохи потинявся, а дійшовши до Чісвіка, знову заснув. Однак лавиця виявилася твердою, і він незабаром прокинувся. Ніч здавалася довжелезною. Філіпа хапали дрижаки. Раптом він усвідомив, як жалюгідно почувається, і не міг придумати, що, заради всіх святих, робити: соромно було спати на набережній (це чомусь здавалося найпринизливішим), і Філіп відчув, як запалали в темряві щоки. Він пригадував розповіді про бездомних — серед них були офіцери, священнослужителі й випускники університетів. Кері замислився, чи стане одним із них і стоятиме в черзі за тарілкою супу від якоїсь благочинної організації. Краще вкоротити собі віку. Так не може тривати далі. Якби Лоусон знав, у якій він опинився халепі, обов’язково допоміг би йому; відмовлятися від допомоги через гонор було справжнім ідіотизмом. Філіп замислився, чому він такий невдаха. Він завжди робив те, що видавалося йому найкращим, і нічого ніколи не вдавалося. Він завжди допомагав людям, якщо міг, і не вважав себе самозакоханішим за інших. Яка жахлива несправедливість, що він опинився у такій скруті.
Та який зиск із цих думок? Він пішов далі. Зазоріло: мовчазна ріка була прекрасною, а в світанку причаїлося щось таємниче; днина обіцяла бути погожою, а на блідому ранковому небі не було жодної хмаринки. Філіп почувався страшенно стомленим і помирав від голоду, але не міг спокійно сидіти через постійний страх зустрітися з поліціянтом. Цього Філіп боявся смертельно. Він почувався брудним і мріяв про можливість помитися. Урешті-решт юнак опинився на Гемптон-корт. Він відчував, що заплаче, якщо негайно щось не з’їсть. Знайшовши нарешті дешеву їдальню, Філіп зайшов усередину: від пахощів гарячої їжі йому зробилося млосно. Він планував з’їсти щось поживне, чого вистачило б на цілий день, але шлунок протестував від самого лише погляду на їжу. Тому він замовив горнятко чаю і хліб із маслом. Він пригадав, що сьогодні неділя, тож можна навідатися до Ательні, і помріяв про ростбіф і йоркширський пудинг, які вони їстимуть; однак почувався смертельно втомленим, аби зустрітися зі щасливою й галасливою родиною. Філіп був похмурий і нещасний і не хотів нікого бачити. Він вирішив піти у парк біля палацу й полежати на траві. Усі кістки боліли. Можливо, йому вдасться знайти колонку, щоб умитися й попити; Філіп помирав від спраги, утім, більше не був голодним, тож із задоволенням думав про квіти, галявини й величні пишні дерева. Він розумів, що слід краще обдумати свої плани на майбутнє. Лежачи на траві в затінку, Філіп запалив люльку. Намагаючись заощадити, він уже давно дозволяв собі палити лише двічі на день і тепер радів, що мішечок із тютюном був повний. Він не знав, що роблять люди, коли в них немає грошей. Незабаром Кері заснув і прокинувся майже опівдні. Він вирішив, що слід вирушати в місто, аби рано-вранці відповісти на всі оголошення, де пропонували роботу. Філіп згадав про дядька, котрий обіцяв заповісти йому свій невеличкий статок. Він і гадки не мав, скільки в дядька є грошей, та в будь-якому разі не більше ніж кілька сотень фунтів. Цікаво, чи можна якось заробити грошей, заклавши майбутній спадок? Для цього знадобиться згода старого, а він її ніколи не дасть.
«Єдине, що мені залишається, — якось перебитися до його смерті».