102
Ательні сказав Філіпові, що з легкістю влаштує його на велике мануфактурне підприємство, де працював сам. Кілька службовців пішли на війну, а «Лінн і Седлі» з патріотичним завзяттям пообіцяли зберегти для них їхні робочі місця. Роботу героїв керівництво переклало на плечі тих, хто залишився, а платню фірма не підняла, тож водночас продемонструвала свою громадянську позицію і непогано заощадила. Утім, війна тривала, торгівля пожвавилася, а незабаром наближався сезон відпусток (більшість працівників збиралися на двотижневий відпочинок), тож адміністрації доведеться найняти кілька нових службовців. Попередній досвід змусив Філіпа сумніватися, що йому вдасться отримати місце хоча б тут, однак Ательні запевнив, що він — важлива персона на фірмі, і керівник ніколи йому не відмовляє. Філіпове навчання в Парижі додасть йому переваг; варто лише трошки почекати, і він отримуватиме гарну платню за розробку костюмів і малювання плакатів. Кері намалював рекламу літнього розпродажу, й Ательні забрав її з собою. За два дні він приніс плакат назад і повідомив, що керівник був у захваті і щиро шкодував, що просто зараз у потрібному відділі немає вільних місць. Філіп поцікавився, чи немає для нього якоїсь іншої роботи.
— Боюся, що ні.
— Ви впевнені?
— Ну, правду кажучи, завтра дають оголошення про пошук адміністратора, — зізнався чоловік, із сумнівом розглядаючи Філіпа крізь окуляри.
— Як гадаєте, є якісь шанси отримати це місце?
Ательні дещо знітився; він сам змусив Кері сподіватися на якусь вищу посаду, а з іншого боку, був занадто бідним, щоб утримувати його вічно.
— Можна погодитися на цю роботу, поки чекатимете чогось кращого. Той, хто вже працює на підприємстві, завжди має кращі шанси.
— Ви ж знаєте, я не гордий, — усміхнувся Філіп.
— Якщо ви вже вирішили, то завтра вранці слід бути на місць у чверть на восьму.
Попри війну знайти роботу, вочевидь, було непросто: коли Філіп прийшов до крамниці, там уже стояла черга. Він упізнав декількох чоловіків, яких уже зустрічав, шукаючи роботу, а одного з них бачив якось, коли той серед білого дня лежав у парку. Тоді він одразу зрозумів, що чоловік, як і він сам, не має даху над головою і ночує на вулиці. Люди тут були різні — молоді і старі, високі і низькі, але кожен намагався причепуритися для інтерв’ю з керівником: волосся у всіх було охайно зачесане, а руки — чисто помиті. Вони чекали в коридорі, який (як Філіп дізнався пізніше) вів до їдальні та майстерень, кожні кілька метрів піднімаючись на п’ять-шість сходинок угору. Попри те що в крамниці було електричне світло, тут голосно шипіли гасові лампи, захищені металевими сітками. Філіп прийшов вчасно, але до кабінету його покликали близько десятої. Кімната була трикутна, наче відрізаний кавалок сиру; на стінах висіли портрети жінок у корсетах і два зразки рекламних плакатів: на одному був чоловік у піжамі в широку біло-зелену смужку, а на другому — корабель, що на всіх парах мчав лазуровим морем. На його вітрилах було написано: «Великий розпродаж білизни». Найдовша стіна кабінету мала вітрину, яку саме прикрашали, і під час співбесіди один зі службовців вештався туди-сюди. Керівник читав якогось листа. Це був рум’яний чоловік із солом’яним волоссям і такого ж кольору пишними вусами; на ланцюжку його годинника висіла жменя футбольних медалей. Він сидів без піджака за великим столом, на якому стояв телефон і лежали сьогоднішні оголошення (робота Ательні) та наклеєні на картки вирізки з газет. Чоловік глипнув на Філіпа, але не звернувся до нього, натомість продиктував листа друкарці, яка сиділа в кутку за маленьким столиком. Потім керівник запитав у Кері його прізвище та вік і поцікавився попереднім досвідом. Він розмовляв різким голосом із металевими нотками і вимовою кокні, який, схоже, не завжди слухався свого господаря. Філіп помітив, що великі верхні зуби в чоловіка виступають уперед; здавалося, наче вони ненадійно тримаються в роті і, якщо смикнути, одразу випадуть.
— Гадаю, містер Ательні розмовляв із вами про мене, — озвався Філіп.
— О, це ви той юнак, який намалював рекламу?
— Так, сер.
— Вона нам не підходить, абсолютно не підходить.
Чоловік зміряв Філіпа поглядом із ніг до голови. Схоже, він помітив, що юнак чимось відрізняється від попередніх кандидатів.
— Знаєте, вам доведеться придбати сюртук. Гадаю, у вас його немає. Ви справляєте пристойне враження. Підозрюю, що ви вже зрозуміли, що на мистецтві не розбагатієш.
Філіп не розумів, збирається він його найняти чи ні. Слова чоловік випльовував якось неприязно.
— Де ваша родина?
— Мої батьки померли, коли я був дитиною.