Філіп прикинув, скільки вікарію років. Добряче за сімдесят. Він страждав на хронічний бронхіт, але безліч стариганів на це хворіють і живуть вічно. Тим часом щось підвернеться. Він не міг позбутися думки, що його випадок особливий; люди в його становищі не помирають від голоду. Філіп не впадав у відчай лише тому, що досі не міг повірити в реальність усього, що з ним відбувається. Він вирішив позичити у Лоусона півсоверена. Цілий день Філіп провів у парку, а коли голод ставав нестерпним, палив люльку — він не збирався нічого їсти, аж поки не збереться повертатися до Лондона — шлях був далекий, тож не завадить підкріпитися. Щойно звечоріло і стало прохолодніше, він рушив у путь, а стомившись, спав на лавицях. Ніхто його не чіпав. На вокзалі Вікторія Філіп помився, поголився й освіжився, а потім замовив хліб із маслом. Снідаючи, прочитав оголошення в ранковій газеті. Одне з них впало йому в око: у відділ домашнього текстилю однієї добре відомої крамниці запрошували продавця. Серце дивно стиснулося — упереджені погляди середнього класу не дозволяли Філіпові працювати в крамниці, однак він лише здвигнув плечима, зрештою, яке це мало значення? Він вирішив спробувати отримати це місце. З’явилося химерне відчуття, наче погоджуючись на всі приниження та навіть рухаючись їм назустріч, можна змінити Божу волю. Коли присоромлений Філіп з’явився в крамниці о дев’ятій годині, виявилося, що там уже стоїть довжелезна черга. Тут були люди різного віку — від шістнадцятирічних хлопців до сорокарічних чоловіків; дехто розмовляв стишеними голосами, але здебільшого люди мовчали. Приєднавшись до черги, Філіп помітив кілька ворожих поглядів і почув, як хтось сказав:
— Єдине, чого я хочу, — швидше отримати відмову, щоб устигнути на співбесіду в інше місце.
Чоловік, що стояв поруч із Філіпом, глипнув на нього й озвався:
— Маєте досвід такої роботи?
— Ні, — зазнався Філіп.
Його співрозмовник на мить змовк, а потім зауважив:
— Без запрошення після обіду з вами не розмовлятимуть навіть у найменшій крамничці.
Філіп розглядав службовців. Дехто розкладав рулони ситцю та кретону[312], а інші (як повідомив сусід у черзі) готували до відправлення в провінцію замовлення, отримані поштою. Приблизно о чверть по дев’ятій з’явився завідувач. Філіп почув, як хтось у черзі сказав, що це містер Ґіббонс. Це був огрядний коротун середніх років із чорною бородою і масним темним волоссям. На розумному обличчі бігали жваві очиці. Завідувач був убраний у шовковий капелюх і сюртук, вилогу якого прикрашала біла герань із листочками. Чоловік зайшов до кабінету, залишивши двері відчиненими; це була дуже маленька кімнатка з американською конторкою в кутку, книжковими полицями і стінною шафкою. Люди в коридорі спостерігали, як він механічно відчепив квітку з одягу і поставив її в наповнену водою чорнильницю. Правила на роботі забороняли носити квіти на одязі.
(Службовці, котрі хотіли залишитися з начальником у гарних стосунках, цілий день висловлювали захоплення його квіткою.
— Я ніколи не бачив гарнішої квітки, — запевняв хтось із них. — Ви самі її виростили?
— Так, це я, — відповідав завідувач, і його розумні очі сяяли від гордості.)
Завідувач зняв капелюх, перевдягнув сюртук, переглянув листи, а потім подивився на людей, які на нього чекали. Він ледь помітно змахнув одним пальцем, і перший чоловік із черги ввійшов до кабінету. Люди заходили до завідувача по черзі й відповідали на його запитання. Чоловік коротко цікавився необхідним, не відводячи погляду від обличчя кандидата.
— Вік? Досвід? Чому звільнилися з роботи?
Відповіді він слухав незворушно. Коли прийшла Філіпова черга, йому здалося, наче завідувач зацікавлено витріщився на нього, адже Кері прийшов у чистому й пристойно пошитому одязі. На вигляд він трохи відрізнявся від решти.
— Досвід?
— Боюся, у мене немає досвіду цієї роботи, — зізнався він.
— Погано.
Філіп вийшов із кабінету. Випробування виявилося не таким болючим, як він очікував, тож хлопець навіть не надто засмутився. Не варто було і сподіватися, що роботу вдасться отримати з першої спроби. Газету він зберіг і, вийшовши, ще раз перечитав оголошення: у крамниці в Голборні теж шукали продавця. Кері пішов туди, але виявилося, що на це місце вже когось найняли. Якщо він хотів хоч щось сьогодні з’їсти, слід було зазирнути до Лоусона в студію, перш ніж той піде обідати, тому хлопець рушив уздовж Бромптон-роуд до Єоманс-роуд.
— Послухайте, до кінця місяця я без копійки, — сказав він Лоусонові, щойно випала нагода. — Ви не позичите мені півфунта?
Просити грошей виявилося страшенно складно. Філіп пригадав, як колеги в шпиталі з легкістю (наче це вони робили послугу) позичали у нього невеличкі суми, які навіть не збиралися повертати.