— Я люблю давати молоді шанс. Я допоміг багатьом, і дехто вже завідує цілими відділами. Усі вони вдячні мені, навіть не сумнівайтеся. Пам’ятають, як я їм допоміг. Єдиний спосіб навчитися вести справи — почати з першого щабля кар’єрних сходів; якщо вдасться зачепитися, важко навіть уявити, куди вони тебе приведуть. Якщо ви нам підійдете, колись можете опинитися на моєму місці. Пам’ятайте про це, юначе.
— Я прагну докласти всіх зусиль, сер, — відповів Філіп.
Він знав, що варто якомога частіше додавати «сер», але це слово здавалося йому неприродним, і він боявся перестаратися. Керівник полюбляв балакати: це додавало йому радісної впевненості у своїй власній важливості, тож про своє рішення він повідомив Філіпові, виливши спочатку на того ціле море слів.
— Ну, гадаю, ви нам підійдете, — урочисто виголосив він нарешті. — Принаймні я готовий випробувати вас.
— Красно дякую, сер.
— Можете негайно братися до роботи. Я платитиму вам шість шилінгів на тиждень плюс житло і харчування. Розумієте, ви матимете все необхідне і шість шилінгів кишенькових грошей — робіть із ними все, що заманеться. Виплачуємо раз на місяць. Виходьте на роботу в понеділок. Сподіваюся, у вас не буде причин жалітися.
— Ні, сер.
— Знаєте, де Гаррінґтон-стрит? Неподалік від Шафтесбері-авеню. Там ваш гуртожиток. Якщо хочете, можете заночувати там у неділю — вирішуйте самі. Чи можете надіслати туди свої речі в понеділок. — Керівник кивнув. — Гарного вам дня.
103
Місіс Ательні позичила Філіпові гроші, щоб він зміг заплатити господині квартири й забрати свої речі. За п’ять шилінгів і заставну квитанцію юнакові вдалося роздобути у лихваря сюртук, який йому чудово пасував. Решту свого одягу він викупив. Коробку зі своїми речами Філіп надіслав із Картером Паттерсоном на Гаррінґтон-стрит і в понеділок зранку пішов із Ательні до крамниці. Чоловік відрекомендував його завідувачеві відділу готового одягу і пішов собі геть. Завідувач виявився приємним метушливим коротуном років тридцяти на прізвище Семпсон. Потиснувши Кері руку, завідувач вирішив похизуватися своїми досягненнями, якими страшенно пишався, і запитав у Кері, чи розмовляє той французькою. Почувши ствердну відповідь, чоловік здивувався.
— Знаєте ще якісь мови?
— Я розмовляю німецькою.
— Ох! Я сам іноді їжджу до Парижа. Parlez-vous francais?[315] Доводилося бувати у «Максима»?[316]
Філіпові призначили робоче місце на сходовій клітці біля відділу готового одягу, де він мусив стояти і скеровувати людей до різних секцій. Схоже, їх було чимало, адже містер Семпсон так і торохкотів їхні назви. Раптом чоловік помітив, що Філіп кульгає.
— Що у вас із ногою? — поцікавився він.
— Я від народження клишоногий, — пояснив Філіп. — Однак це не заважає мені ходити чи ще щось таке.
Завідувач із сумнівом зиркнув на його ногу, і хлопець здогадався, що чоловік не розуміє, навіщо керівник узагалі найняв каліку. Сам він знав, що той просто нічого не помітив.
— Я не очікую, що ви все правильно запам’ятаєте у перший день. Якщо у чомусь сумніваєтеся, краще перепитайте у дівчат.
Містер Семпсон пішов геть, а Філіп намагався пригадати, як знайти різні відділи, і знервовано озирався, шукаючи клієнтів, яким потрібна була довідка. О першій годині він пішов на обід. Їдальня розташовувалася на горішньому поверсі величезної крамниці; це була велика, довга і добре освітлена кімната, але вікна у ній завжди залишалися зачиненими, щоб захиститися від пилу, а з кухні огидно тхнуло. На вкритих скатертинами столах на однаковій відстані одна від одної стояли великі пляшки з водою, а посередині — сільнички та слоїки з оцтом. Службовці галасливо штовхалися і сідали на зігріті тими, хто обідав о пів на першу, лавиці.
— Сьогодні пікулів немає, — зауважив чоловік, що сидів поруч із Філіпом.