Філіп нічого не міг вдіяти і почервонів, кажучи відверту неправду.
— Ні, здається, я не зустрів жодної живої душі.
Він помітив, що в очах його співрозмовниці промайнуло полегшення.
Утім, незабаром не залишилося жодних сумнівів, що між цими двома щось відбувається, а інші мешканці будинку фрау професорші бачили, як вони ховаються у темних місцях. Літні пані, що сиділи в голові стола, почали обговорювати, який ось-ось вибухне скандал. Фрау професорша сердилася і нервувала. Вона доклала чималих зусиль, аби нічого не бачити. Наближалася зима, і заселити будинок було не так просто, як улітку. Гер Санґ був вигідним клієнтом: він винаймав дві кімнатки на першому поверсі й, сідаючи з усіма за стіл, щоразу випивав пляшку мозельського вина. Фрау професорша брала з нього по три марки за пляшку й отримувала непоганий прибуток. Більше ніхто з її гостей не пив вина, а деякі не пили навіть пива. Також їй не хотілося втрачати фройляйн Цецилію, чиї батьки від’їхали в справах до Південної Америки і дуже добре платили фрау Ерлін за материнську турботу; жінка розуміла, що варто їй написати дядькові дівчини, який жив у Берліні, він одразу примчить і забере її звідси. Тому фрау професорша обмежилася тим, що кидала на парочку суворі погляди за обіднім столом і, не наважуючись грубо поводитися з китайцем, компенсувала це, неввічливо розмовляючи з Цецилією. Однак три літніх пані не вгавали. Дві з них були вдовами, а одна (голландка) — чоловікоподібною старою дівою; за пансіон вони платили копійки, а неприємностей завдавали чимало, але жили тут постійно, тому доводилося з ними миритися. Усі троє пішли до фрау професорші й наголосили, що треба щось робити: це була розпуста, і пансіон міг втратити свою репутацію. Господиня спробувала опиратися, гніватися, плакати, але три літніх пані перемогли, і, відчувши раптом напад шляхетного обурення, господиня запевнила, що покладе цьому край.
Після обіду жінка відвела Цецилію до себе в спальню і почала серйозну розмову, але дівчина поводилася навдивовижу нахабно; вона збиралася поводитися так, як їй заманеться, і якщо вона вирішила гуляти з китайцем, то незрозуміло, кого, крім неї, це стосується. Фрау професорша погрожувала, що напише дядькові.
— Тоді
Фрау професорша залилася слізьми. Цівки струменіли по її шорстких пухких червоних щоках, а Цецилія лише сміялася у відповідь.
— Виходить, у вас взимку стоятимуть порожніми три кімнати, — кинула вона.
Тоді фрау професорша спробувала інший план. Вона звернулася до найкращих рис фройляйн Цецилії: була доброю, чуйною, терплячою і поводилася з дівчиною не як із дитиною, а як із дорослою жінкою. Сказала, що все не було б так жахливо, якби він не був китайцем із жовтою шкірою, пласким носом і цими маленькими поросячими очицями! Оце так страхіття. Навіть подумати гидко.
—
— Але це ж несерйозно? — задихнулася фрау Ерлін.
— Я кохаю його. Я кохаю його. Я кохаю його.
—
Фрау професорша витріщилася на дівчину з переляканим здивуванням; вона думала, що це лише дитяча забавка, невинне захоплення, але пристрасть у голосі Цецилії видала її справжні почуття. Дівчина кинула на господиню палаючий погляд, а потім вийшла з кімнати, здвигнувши плечима.
Фрау Ерлін нікому не розповіла подробиці цієї бесіди, але за кілька днів розсадила гостей за столом по-іншому. Вона запитала у гера Санґа, чи не проти він сісти з її боку стола, і китаєць одразу погодився з властивою йому незмінною ввічливістю. Цецилія поставилася до змін байдуже. Однак, дізнавшись, що про їхні стосунки відомо всім у будинку, парочка взагалі забула про сором. Тепер вони не приховували своїх прогулянок і щодня відкрито вирушали на пагорби. Було очевидно, що їм байдуже, що про них кажуть інші. Нарешті навіть професор Ерлін втратив свою незворушність і наполіг, аби дружина побалакала з китайцем. Тепер вона відвела убік його і почала присоромлювати: він псує дівчині репутацію і шкодить її будинку, невже він не бачить, як погано і ницо поводиться? Але китаєць лише усміхався і заперечував усе: він не знає, про що вона говорить, він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію жодної уваги, він ніколи з нею не гуляв; усе це до останнього слова — неправда.
— Ох, гер Санґ, як ви можете так казати? Вас стільки разів бачили разом.
— Ні, ви помиляєтесь. Це не так.
Він дивився на жінку, не перестаючи всміхатися, демонструючи свої невеличкі рівні та білі зуби. Гер Санґ був абсолютно спокійний. Він усе заперечував. Заперечував із ввічливою нахабністю. Урешті-решт фрау професорша втратила контроль над собою і сказала, що дівчина зізналася, що кохає його. Це не справило на китайця жодного враження. Чоловік лише продовжував усміхатися і повторювати:
— Дурниці! Дурниці! Усе це неправда.
Фрау Ерлін так і не змогла нічого від нього домогтися. А потім погіршилася погода: засніжило і вдарив мороз, а за ними настали відлига і довга низка безрадісних днів, у які навіть прогулянки були не надто приємними. Одного вечора, щойно Філіп завершив урок німецької з гером професором і ще на хвилинку затримався у вітальні, розмовляючи з фрау Ерлін, до кімнати рвучко увійшла Анна.