Кінець Жовтого дива

— Телевізор.

— І давно складав ці гроші?

— З півроку.

— У яких купюрах були ті гроші, які ви дали хабарникові?

— Які були гроші?

— Так, якими? Десятками, п"ятірками, трояками чи карбованцями?

— Це, як його… зараз не пригадую.

— Півроку ти носив ці гроші при собі та так і не запам"ятав, у яких купюрах вони були? Слухай, Уразбаю, я бачу, ти брехати не любиш і не вмієш. Тому й не наважуєшся дивитися мені в очі. А вони, ці твої очі, самі у всьому признаються. Нум подивися на мене, мені в обличчя. Сміливіше, сміливіше, от так, молодець! Діти у тебе є?

— Двійнята: Фатіма й Зухра.

— Батьки живі?

— Так.

— Розумієш, як їм усім буде, коли ти опинишся у в"язниці? Розкажи все чесно й уникнеш цієї халепи. Один з-поміж ваших уже в усьому признався, тільки імені не назву — пообіцяв.

Кухар перевів погляд зі стелі на підлогу. Понурився і, затинаючись, прошепотів:

— Директор мене живцем у могилу зажене…

— Ти зараз не про директора, а про своїх дочок, старих батьків подумай!

— Ви мене не викажете?

— Ні.

— Допоможете тихо-мирно увільнитися з цього гадючника, тобто кафе?

— Допоможу.

— Тоді дайте мені ручку й папір.