— Ні, ні, громадянине полковник, я просто помилився тоді. Того дня я хворів, на роботу вийшов з температурою!
— Ось акт з вашим підписом!
— Але я просив пробачення перед товариським судом, і мені дали догану.
— За цей злочин вас треба притягти до кримінальної відповідальності згідно з статтею сто дев"яносто сім Карного кодексу Узбецької PCP. Громадянине Зарипов, вас заарештовано!
Квадратний буфетник у цю мить став схожий на повітряну кулю із випущеним повітрям: збляк, зморщився, став навіть якийсь менший і тонший. Він забився в куток, мов провинне дитя, яке боїться покарання, і коліна його тремтіли так, що стукалися одне об одне. Спітніле ще недавно обличчя його посиніло, як помідор після заморозків. «Про-про-ро..» — мимрив він, і не зволодавши з неслухняним язиком, умовк. Кинув на мене зацькований погляд, потім перевів його на вікно. З очей ось-ось бризнуть сльози. Нарешті він витягнув шию, на якій ходором ходив борлак, і жалібно пропищав:
— Пробачте, можна у вас запитати?
— Питайте!
— Чи не можу я знати, де ви дістали ці акти?
— Вчора ввечері їх приніс до міліції ваш директор Адил Аббасов.
— Гад!
— Розмову закінчено. Зачиняйте буфет.
Салімджан-ака підвівся, почав збирати папери зі столу і вкладати в портфель.
— Стривайте! — гарячково вигукнув буфетник. — Я хочу сказати дещо.
— Це ні до чого. Ви вчора сказали все, що хотіли, — полковник байдуже рушив до дверей.
— Ні, ні, я вчора обдурив вас і всіх членів комісії. Я брехав. А тепер, коли цей гад мене продав — що ж я, хляпатиму вухами?! Дзуськи! Це він підмовив нас, щоб обгудити товариша Кузиєва. Ця людина — наймерзенніший, найпідліший, найогидніший тип. Хабарник і давач хабарів найвищої марки. Він і на міську торговельну інспекцію звів наклеп, і на дружинників. Вони тепер просто уникають бувати в нас…
О-о, так ось де, виявляється, собаку зарито!
А буфетник викривав і викривав свого директора. З його слів ми дізналися, що «пренещасний» директор має два особняки в різних районах міста, «Волгу», оформлену на чуже ім"я. З кухарів він щоденно здирав по п"ятдесят карбованців, а з буфетника — шістдесят. Якщо кухарі не встигали підготувати до вечора потрібну суму, Адилов примушував їх напекти пиріжків і продавати на вокзалі.
Керуючий районним трестом їдалень, призначаючи директорів, неодмінно радився з Аббасовим, так боявся його. Цей же «бідолашний» буцімто повів манівцями й самого буфетника, навчив розводити спиртні напої, навчив інших махінацій.
— Діти є? — раптом перебив Салімджан-ака.
— Шестеро, товаришу начальник. Одне одного менше.
ebooksa