— Що це?
Хоча, чорт забирай, ще до того, як розтулив рота, я вже знав, на що дивлюся. Кров відринула від обличчя.
— Це ваша дружина виходить з будинку, — сказала Ліза.
— Так, — загальмовано згодився. Я впізнав багатоповерхівку, вулицю, дерева перед під’їздом. Навпроти входу до під’їзду стояла зелена машина з тонованими до чорного вікнами. За десять кроків на південь від неї застигла в русі крихітна постать. Навіть без наближення зображення я впізнав Єву.
— Гляньте на час.
Я зиркнув у правий нижній куток знімка, де було зазначено час: 03:38 A.M. EST.
— Третя тридцять вісім ранку. Це східноамериканський стандартний, — промовила американка.
— Я розумію.
— П’ять хвилин до відправлення другого листа, — Ліза знову стримано всміхнулась. Я чув, як вона повела мишею — очі забігали, щось вишукуючи на екрані. Потім скинула голову: — А це викрадачі.
Від хвилювання в мене потемніло в очах. Skype тенькнув. Я завантажив другий файл і похапцем відкрив його. На екрані — те саме подвір’я перед багатоповерхівкою, лише наче за пеленою туману (схоже, над будинком зависла тонка хмарина). Єва зникла, замість неї я бачив двох чоловіків у бейсболках і не по-літньому темних куртках. Один із них сідав на місце водія з лівого боку машини. Інший — той, що підступив до правих дверцят, — притискав до грудей щось таке, що я спершу сприйняв за великий чорний пакунок, аж поки не помітив худеньку ручку, що стирчала вбік, і клапоть жовтої тканини, який виглядав трохи нижче. У животі перекинулася свинцева куля. Серце вже не билося, а аритмічно сіпалося й дзижчало, неначе шкіряний мішок, наповнений розлюченими бджолами. Чоловік у бейсболці ніс Теодора, загорнутого в якесь чорне дрантя. Я буквально відчував, із яким напруженням пальці його лівої руки притискають обтягнену сукном голівку до сірої куртки. Притискають із жахливою силою, щоби заглушити схлипування й плач. Я до максимуму збільшив зображення, наблизив обличчя до екрана та сфокусував погляд на худенькій ручці з розчепіреними пальчиками. Нігтики було важко розрізнити, проте я не сумнівався, що дивлюся на долоню свого сина. Біль у кутніх зубах привів мене до тями, і я трохи розслабив щелепні м’язи. Моє лице, відображене на невеликій панелі у лівому верхньому куті вікна Skype, здавалося чорним. Я відкрив рота, хапливо заковтнув повітря, та за мить щелепи неконтрольовано зчепилися знову, з тихим скрипом викришуючи емаль зубів. З очей заструменіли гарячі сльози. Ліза Джин Торнтон удавала, наче не бачить, як мене викручує, та спокійно повторила:
— Гляньте на час.
Із серця в спину та ліву частину грудей почали прострілювати блискавки, та все ж я її почув. Зменшив зображення та перевів очі у правий нижній кут екрана. 03:46 A.M. EST.
— Я вірю вам, — проказала Торнтон, — бо в момент викрадення, тобто в той момент, коли було надіслано листа, у квартирі залишався лише ваш син.
— Х… х-хто вони? — прохрипів я.
— Не знаю, це доведеться з’ясувати вам. Можу лише допомогти… — вона замовкла, а за мить Skype сповістив про надходження ще одного, третього зображення, — ось цим.
Напруження з щелеп перекинулося на решту м’язів (вони наче зсихалися та дерев’яніли), а пальці мимоволі стискались у кулаки. Я клацнув мишею та відкрив завантажений файл. Більшу частину фотографії займав зелений автомобіль. Знімок був таким чітким, що здавався рельєфним. Я розрізняв віддзеркалення навислих над лобовим склом гілок і листя. А ще бачив — під гострим кутом, звісно, та все ж достатньо чітко — номерний знак на передньому бампері.
— Зелений Volkswagen Bora, — прокоментувала Ліза, — номер АА 3178 КВ. Гадаю, вам відомо, що з цим робити.
— Ви… — я не міг знайти слів. Розумів, що мушу подякувати, та спромігся лише на нечленороздільне белькотання.
— Знайдіть свого сина, пане Белінськи, а потім ми поговоримо.
Остання фраза сколошкала мене. Страх і сумніви повернулися, знову, неначе ворони, забили чорними крилами над головою. Чи маю я їй вірити? Чи можна їй вірити взагалі? А як усе це — інсценування, щоб лише заплутати мене?