— Поясніть мені дещо. Як так сталося, що ви зателефонували мені за лічені хвилини потому, як надійшов лист? Як ви дізналися про нього? У вас же там була четверта ранку!
— Лист надійшов на мейл спеціального агента Норвуда, керівника нічної зміни. Можливо, це й збіг, але тієї ночі Пейтон Норвуд чергував. Він знав, що я літала до України, загалом був у курсі справ, а тому, отримавши нове попередження з вашого мейла, відразу набрав мене. Оскільки повідомлення виявилося незавершеним, я зв’язалася з вами.
Пояснення виглядало правдоподібним, але чомусь не заспокоювало.
— Не знаю, це якось… — я напружено змахнув руками.
— Спеціальний агент Норвуд шість років очолює групу з протидії наркотрафіку через мексиканський кордон, — заявила Ліза, — майже чотири роки займається Тіхуанським наркокартелем і безпосередньо Серхіо Вігліоне. Мушу зазначити, що без особливих успіхів. Повірте, після подій 30 травня Пейтона Норвуда не треба переконувати у важливості листів, що надходять із вашого мейла.
Однаково щось муляло мені, наче камінець у черевикові. Я пригадав історію пошуку в Google та посилання, які передивлявся. Адреси Норвуда не виявилось у мережі, його мейла не було у вільному доступі!
— Але чому мейл надіслано саме Норвуду?
Її незворушно-льодяна посмішка починала дратувати мене:
— А про це ми запитаємо вашого сина, пане Белінськи.
Я зібрався зі швидкістю блискавки. Скинув отримані від американки файли на флешку. Потім, подумавши, що розмахувати чотирисантиметровою флешкою перед слідчими якось не надто переконливо, роздрукував усі три знімки на принтері. Через здійнятий шум Єва прокинулась. Я нічого їй не розповів. Не те щоб я не хотів, ні. Просто не знав, як у кількох словах пояснити появу фотографій. Мовчанка між нами розрослася, ніби чагарник, продиратися крізь який ставало щодень важче.
— Ти куди? — насторожено звівши брови, запитала вона.
— У міліцію.
— Що там? Вони щось дізналися?!
— Ні. Я б тобі сказав.
— Тоді навіщо?
— Треба дещо завезти. Я незабаром повернусь.
— Що завезти?!
Я не відповів. Стиснувши в руці роздруківки, скотився на перший поверх, заскочив у свій Nissan і помчав до обласного управління міліції. Неспокій і збентеження пекучими хвилями омивали серце. Жар від них ішов такий, що очі перетворювалися на желе, і я вперше в житті не міг погамувати сльози. Разом із примарною надією повернувся дикий, первісний страх перед невідворотним. А що як уже пізно? Раз у раз я кидав погляд на аркуші А4 на пасажирському сидінні. Зверху лежав знімок, на якому викрадачі несли Тео до автомобіля. А що як, із жахом думав я, цей знімок стане останньою фотографією мого сина? Ні, я не готовий до такого! Я не хочу таке викорчовувати з пам’яті! Не хочу кожного ранку прокидатись у холодному поту, з відчайдушно розчепіреними пальчиками та клаптем жовтих шортів перед очима!
— Звідки у вас це?
Капітан Іван Станкевич прокручував між пальцями мою флешку й сонно витріщався на розкладені на столі аркуші. Слідчий зиркнув на мене й одразу відвів погляд, що, втім, не завадило роздивитися збентеження й тривогу в його посічених капілярами очах. Схоже, в ту мить він уперше подумав про те, що було б геть непогано, якби п’ять днів тому хтось інший узявся за мою справу.
ebooksa