— Це фотографія автомобіля, на якому викрадачі забрали Теодора, — наче заведений, повторив я. — Там видно номер, і я вимагаю, щоб за ним ви відшукали власника.
Судячи із запаху, Станкевич не встиг перед виїздом на роботу прийняти душ і почистити зуби. «Сімдесят кілограмів лайна, — міркував я, дивлячись на нього, — а смердить, як тонна». А тоді враз збагнув, що я такий самий, вим’ятий і розхристаний, що від мене також тхне, мов від безхатченка.
— Так, так, ми проб’ємо номер, але… — він підібгав губи: — Звідки?
Я нахилився до нього, навалившись на стіл. Брови з’їхалися на переніссі.
— Так, телефонна розмова, про яку ви згадували, вона справді була з ФБР. Так, вона не має жодного стосунку до викрадення. Так, — я тицьнув пальцем у роздруківки на столі; слідчий смикнувся, нібито мої розлючені думки обкидали його гарячими бризками, — знімки справжні. А тепер робіть, що хочете, та знайдіть мого сина.
Станкевич зв’язався зі мною ще до обіду. Я наготувався вислухати історію про викрадення машини за день до проникнення в мою квартиру, проте ситуація виявилася куди складнішою. Номери були недійсними. Я поцікавився, що це, в біса, означає. Капітан, затинаючись, пояснив: номер у базі є, однак 2011-го зареєстрований за ним автомобіль чи то передали на металобрухт, чи то він потрапив у аварію, після якої не підлягав ремонту й був відправлений на металобрухт. І реєстрацію скасували. Автомобіль — не Volkswagen Bora, а старенькі «жигулі». Власник — ветеран Другої світової, помер у лютому 2012-го на 87-му році життя. Станкевич запевнив, що міліція працює, та для того, щоб установити, що то за зелений Bora, знадобиться трохи більше часу, бла-бла-бла. Я не став запитувати, чи не здається йому підозрілим, що на машині викрадачів висіли недійсні номери з бази даних Державтоінспекції, й обірвав розмову.
Розпач повернувся та почав шматувати мене з подвійною силою. Я міг рухатися, дихати, але не думати. Свідомість затисло, ніби в невидимих лещатах. Ніколи ні до, ні після того я не відчував більшого відчаю й зневіри через власну безпорадність. Втрачати надію вдруге значно болючіше. Щоб побороти липуче безсилля та щоб хоч чимось зайняти себе, я заходився шукати приватного детектива. Знайшов одну агенцію в Рівному й дві у Луцьку, проте до жодної не звернувся. Якщо результат їхньої роботи співвіднесений з поняттям «якість» так само, як зовнішній вигляд їхніх сайтів із поняттям «дизайн», я сумнівався, що вони спроможні знайти Теодора.
О пів на третю я побачив ще один виклик із невідомого номера.
— Мироне Євгеновичу?
Чоловік. Судячи з голосу, років за сорок.
— Так, — стримано, притлумлюючи спроби кволого очікування перерости в щось більше, відповів я.
— Доброго дня. Мені потрібно з вами поговорити.
— Хто ви?
Коротка пауза.
— Це не важливо.
«Як це, в сраку, не важливо?!» — нервова система не витримувала. Я скочив на ноги. Зі спальні прибігла Єва, з німим запитанням утупившись не так у мене, як у прикладений до вуха смартфон. Я став до дружини спиною — погляд протнув вікно, вчепившись у сонце, що наливалося міддю.
— Хто ви?! — з притиском повторив я.
Викрадачі? Втім, думка не проіснувала й секунди, бо чоловік поцікавився:
— Де ви взяли знімки, що передали слідчому?
«Лайно собаче», — я скреготнув зубами. Станкевич замість виконувати свою роботу настукав на мене в СБУ.