— Ви нічого від мене не почуєте, поки не скажете, хто ви та що вам треба!
З динаміка долетіло слабке зітхання.
— Мироне Євгеновичу, будь ласка, не дратуйтеся. Не кричіть. Я лише прошу, щоб ви відповіли на…
На той час утихомирювати мене було марно. Однаково, що гасити вогонь бензином. Зі злості я перейшов на ти:
— Не заспокоюй мене!
— Ваші знімки, — йому довелося підвищувати голос, — це не знімки з квадрокоптера чи дрона. Ми зробили висновки, що вони з супутника, — він додав щось іще про оптику, про чи не найякіснішу оптику в світі, та я не слухав. Я молотив щелепою, задихаючись, немов викинута на берег рибина, доки вщент посинілий не загорлав:
— Йолопе схиблений, ти гадаєш, я стояв на даху й знімав, як викрадають мого сина?!
— Я не це мав на увазі. Я хотів лише запитати…
— У сраку запхай свої запитання! Замість того щоб шукати машину, ти телефонуєш мені й питаєш, де я взяв знімки?! Покидьки, невже так важко просто виконувати свою роботу? Поверніть мені мого сина!
Я волав ще секунд десять, перш ніж збагнув, що телефон не озивається жодним звуком.
Ніч із суботи на неділю видалася найважчою. Я почувався шматком дерева, з якого паразити висмоктали останні соки. Сумніви стали моїм другим «я». Кому тепер вірити? На що сподіватись? Можливо, я надто довірливий, і Віталій Костюк обдурив мене? Інакше чому на автомобілі викрадачів висіли номерні знаки, про наявність яких міг знати лише той, хто пов’язаний із правоохоронними органами? Проте — Цезар не обманював би. А може, до викрадення все ж причетні американці, а Ліза Джин Торнтон надіслала знімки винятково для того, щоби збити з пантелику та заплутати сліди? Але це також малоймовірно: я сам не так давно довідався (повірив?..), що листи писав Тео.
Незчувся, як мене огорнув тонкий, як серпанок, сон, причому знову в кімнаті Тео, так, наче, перебуваючи в дитячій, якось спокутував провину перед сином. Прокинувся ж із чорною дірою замість пам’яті. Упродовж кількох благословенних секунд я не пам’ятав ні про викрадення, ні про листи. Потім пригадав, одночасно усвідомивши, що мене трясе, ніби в літаку посеред тропічного циклону надзвичайної сили.
Розплющивши очі, побачив над собою Єву. Заплакане обличчя дружини палало, на шиї поздувалися жили. Вона термосила мене за плечі й кричала:
— Уставай! УСТАВА-А-АЙ!
— Що? Що таке?
— ЙОГО ЗНАЙШЛИ!
Я немов із пращі вилетів. Серце ще не встигло озватися зривистим барабанним дробом, а я вже стояв на ногах.
— Де?!
Єва побігла в коридор, я не відставав від неї.
— Мені зателефонував черговий із обласного управління, сказав, що до них привезли малолітнього хлопчика, він звірився з описом і зрозумів, що це наш син.