— Він же у ліжку, правда? — так само тихо прошепотів я, не усвідомлюючи, що українською.
— Що? — перепитав Далтон.
На екрані Тео обережно натиснув на ручку, й двері повільно розчахнулися. Я раптом побачив… себе — біля монітора, з однією рукою на кріслі Далтона. Я побачив Енді Далтона, який, згорбившись, упирався ліктями в стільницю. Я побачив Джено Кардону з виряченими очима та відвислою щелепою, що сторожко тупився в екран.
— Що за?.. — брови Далтона поповзли на лоба.
Те, що дивлюся сам на себе, я збагнув одразу. Секунда чи дві знадобилися для того, щоб вирахувати, що спостерігач, зображення з мозку якого надходить на екран на нашому столі, мусить знаходитися акурат на порозі кімнати для спостережень. Приблизно стільки ж часу на аналогічний висновок знадобилося Далтону й Кардоні, тож ми втрьох одночасно крутонули голови ліворуч. На порозі відчинених дверей стояв Теодор. Його порожнисті, нічим не наповнені очі — і це вклинилося у пам’ять найдужче — нагадували оточені чорною грязюкою провалля. Ті очі були не його.
— Що він тут… — почав був Далтон, але кінець фрази потонув у верескові Джено.
— Бляха, ні! НЕ ТРЕБА! — запанікував смаглявий лаборант.
Серце немовби зупинилося. Темрява довкола щуплої постаті Теодора пожадливо всмоктувала в себе слабке електричне світло.
— Тео? — кавкнув я.
Його крик розпоров повітря, батогами хльоснувши по вухах. Я несамохіть зіщулився, а наступної миті Теодор кинувся на мене. Щось додало йому сили, тож він легко дострибнув до грудей. Мене відкинуло до стіни. Істота, що годину тому була моїм сином, учепилася лівою рукою в мою сорочку, а ногами вперлася мені в живіт.
— Що ти робиш?! — вигукнув я.
Боковим зором я помітив, як Енді Далтон, прокравшись повз нас, метнувся в коридор. Потому почув, як Джено, перекидаючи монітори та пихкаючи, дереться через стіл, щоби теж утекти. Тим часом Теодор розмахнувся — відвів за спину праву руку із укладеним у кулак продовгуватим предметом — і, перш ніж я встиг по-справжньому перелякатися, вдарив ним мені по обличчю. Біль гарячою блискавою розітнув нижню губу, на підборіддя ринула кров.
— Тео, це ж я!
Ще удар. Цього разу я спробував ухилитися, по- боксерському втискаючи голову в тіло, й тупий предмет влучив у скроню. «Добре, що не ніж», — проскочило в голові.
— ПРИПИНИ! — я нарешті відірвав його ліву руку від сорочки та перехопив праву. Швидко глянув на кулак — хлопчак мав у руці пульт від телевізора. «Як же, в сраку, добре, що не ніж», — удруге подумав я.
Не відпускаючи рук, я струсив його з себе. Тео шипів і виривався так, що я не втримав рівновагу й ми обоє повалилися на підлогу. Я першим став на коліно, опинився зверху, перекинув сина на живіт і обома руками — всією своєю вагою — втримував сина на долівці.
— ТЕО, БЛАГАЮ, ЗАСПОКОЙСЯ!
До кімнати залетів Енді Далтон. Ще до того, як я розтулив рота, він уштрикнув у Теодорову сідницю невеликий шприц і до упору витиснув поршень.
— ЩО ЦЕ?! — гаркнув я.
— Заспокійливе, — Далтон повернув до мене бліде, наче місяць, лице з вибалушеними від переляку очима, — це лише заспокійливе, пане Белінськи.