Першим гарячим поривом крізь мозок проскочило: «Бо я знаю це обличчя!» А тоді я збагнув, що значно більш важливим у цю мить є дещо інше: Ліза помилялася, бо та химера, що вгніздилась у свідомість мого сина, щойно усвідомила, що за нею спостерігають.
— Він здогадався, що ми підглядаємо!
Я стояв за їхніми спинами, тож зауважив, як Далтон і Кардона синхронно здригнулися. Наступної миті обличчя на екрані відсахнулося, сірі очі звузились, а скривлені губи розчахнулися у крикові. Крик той, напевно, був нестерпно оглушливим. Щоки чоловіка засіпалися, лоб, як глибокі шрами, прорізали чорні зморшки, з шиї на підборіддя, щоки, аж до скронь поповз багрянець. Я усвідомлював, що єдиний, хто чує той крик, — це Теодор, і, попри це, не рухався, неначе примерзнувши до долівки кімнати для спостережень.
Я бачив його!
Де я міг його бачити?
Я захлинався серцебиттям і не міг відвести погляду від екрана.
За секунду все обірвалося. Перекошене обличчя щезло, екран потемнів, я чув, як нерівно й зривисто сапає Джено.
Спливло секунд п’ять, перш ніж доктор Далтон шумно видихнув:
— Ми ж це записали, так?
— Так, — підтвердив Джено.
— Срань господня, — Далтон провів долонею по чолу й озирнувся на мене. — Це він через нас так бісився?
У ту мить поверх його голови та крізь однобічне скло я зазирав до спальні. Здавалося, що там усе залишалося спокійним. Якби Тео стояв, я б обов’язково розгледів його фігурку в зеленкуватому світлі нічника. Я нарешті розчепив пальці, відпустивши високу спинку крісла Енді Далтона, й проказав:
— Піду гляну на малого.
— Чекайте, — довгі вії Джено занепокоєно затріпотіли. — Ще не все.
На головній панелі BrAD Pro Scanner’а виникло нечітке зображення. Темна кімната чи черговий — цього разу погано освітлений — коридор.
— Знову сон? — запитав Далтон.
— ЕЕГ ніби в нормі, — зауважив лаборант. — Але це не… — напевно, Джено мав намір договорити «це не сон», однак картинка на головній панелі відволікла його.
Зображення погойдувалося — Теодору снилося, що він крокує. Я відірвав погляд від монітора та ще раз кинув його до спальні. Півтемрява, зім’ята постіль, але… він у ліжку?
— Він біля якихось дверей, — прошепотів доктор Далтон, — відчиняє.
Від страху в мене запаморочилася голова.