— Я… не… хотів, — розділяючи слова лячно великими паузами, прошепотів малюк.
Ще кілька сльозин впали на підлогу. Одна пробігла щокою та зависла на підборідді. Я присів навпочіпки й спробував обійняти сина, проте він не подався до мене.
— Комашко, не плач. Ти не зробив нічого поганого. Просто поясни, що не так. Я допоможу тобі. Навіщо ти взяв ножа?
— Йому треба піти, — ще тихше, ніж попереднього разу, зронив малюк.
Я почувався надто наелектризованим, щоб сидіти нерухомо, тож непомітно для себе почав розгойдуватися з боку на бік.
— Кому треба піти? Даймонду?
— Так.
«Господи, скільки це ще триватиме?»
— Чому? Куди він хоче піти?
Тео на півхвилини стих і зіщулився ще дужче, так, наче від того, як глибоко він заштовхає голову поміж пліч, залежало його життя. Коли він нарешті розтулив рота, я радше прочитав по губах, аніж розчув його відповідь.
— Йому не подобається…
— Що не подобається?
Тео рвучко смикнув плечима й захлипав:
— Не подобається там, де він є, — через сльози слова виходили рваними, вилітали мовби по шматках. — Йому погано. Він хоче піти. Він говорить, це буде не боляче.
Мені сперло подих. Суміш злості та переляку перетворювала кров на рідке скло.
— Що буде не боляче?
Теодор не відповів.
— Тео! — струсонув його за плечі. — Ти не маєш нічого робити! Чуєш мене? Я твій тато, й ти мусиш слухатися лише мене й більше нікого! Чуєш?!
— Так! — крізь сльози вигукнув Теодор.
— Що б він тобі не наказував, не слухай його!