У п’ятницю мене розбудив звук телефона. Тієї ночі ми з Євою вперше після викрадення заснули. Де-факто спати ніхто не лягав, просто за годину чи півтори до світанку — на ту мить ми протрималися без сну більше ніж сорок годин — виснаження потягло нас у чорний барліг, і ми, звісивши голови над ноутбуками, вирубилися. Єва — у спальні, я — в кімнаті Теодора. Мобільний задеренчав о дев’ятій ранку, тобто я пролежав у відключці більше ніж чотири години, втім, розплющивши очі, почувався жахливо. Те, у що провалився перед світанком, навряд чи можна було назвати сном. Швидше болісною формою забуття, що не гасила свідомість, а лише на нетривалий час занурювала в небуття. Упродовж перших секунд після пробудження я почувався таким дезорієнтованим, таким сильно «не тут», що мене охопив жах. Лише зусиллям волі мені вдалося повернутися до своєї квартири, до дитячої кімнати, у своє життя та своє тіло, що заледве поміщалося на замалому дитячому ліжку. Нарешті я закліпав і схопив телефон, подумки благаючи, щоби виклик не обірвався. Телефонував Цезар. Я притулив смартфон до вуха.
— Як ти? — запитав Роман.
— Тримаюся, — стомлено відповів я.
— А Єва?
Я нарозтяг прокректав на знак того, що не знаю відповіді:
— Та хрін його знає, чувак. Вона як у прострації, байдужа до всього. І це так… — я хотів сказати «так дратує», але в останню секунду передумав, — це так дивно.
— Їй важко.
— Мені теж важко! Але я не опускаю рук, намагаюся щось робити, — я видихнув. Але тут Єва розчахла двері дитячої й застигла на порозі, тож я договорив тихіше: — Ти щось дізнався?
Я відірвав смартфон від вуха й увімкнув гучний зв’язок. Єва, не зронивши й слова, кивнула.
— Так, — долинуло з динаміка. — Тільки не можу визначитися, добре це чи погано. Ми перевірили Віталія Костюка, і я думаю, що він непричетний.
— Ну от! — я вклав у свій тоскний і дещо театралізований вигук стільки скепсису й зневіри, скільки міг, але це не приховало страху. Якщо прокурор непричетний, хто тоді викрав Теодора? Все ще розм’якле після сну серце тьохнуло: чудово усвідомлював, що Ромич не розкидатиметься подібними заявами безпідставно, а відтак остання ниточка вислизла з моїх рук. У мене не зилишалося більше за що далі чіплятися.
— Не поспішай, — трохи сердито відрізав Рома. — І не будь таким скептичним. Тобі ж не треба розказувати, що прокуратуру зараз реформують, триває колосальне скорочення. У Рівненській області вже звільнили сімдесят осіб. Ще стільки ж, якщо не більше, мають скоротити у вересні. І це не водії чи прибиральниці, це — прокурорські працівники, окремі з десятирічним стажем. Під кожним другим крісло горить. У нас є спеціальний відділ із внутрішніх розслідувань. І коли я прийшов до них і сказав, що прокурор районної прокуратури може бути причетним до викрадення дитини, вони не просто поставилися до моїх слів з усією серйозністю, вони вчепилися в Костюка, як бульдоги. Мінус один, розумієш? Він проколовся, його турнуть зі служби, і це дасть змогу зберегти когось потрібнішого, — мій товариш перевів подих. — Але поки це глухий кут. У вівторок Костюк увесь день провів на чергуванні. У середу, на момент викрадення Тео, він оголошував підозру алкоголікові, який два тижні тому штрикнув ножем приятеля по чарці. Його бачили десятки людей.
Єва сперлася плечем на стіну. Я встав, механічно розрівняв пальцями злипле після сну волосся й виглянув у вікно. Над містом повзли низькі, набряклі дощем хмари. Телефон залишився лежати на ліжку.
— А його брат? — кинув я через плече.
— Про нього теж дізнався: Руслан Костюк, приватний підприємець, молодший за Віталія на чотири роки. Тримає фірму з виробництва меблів у Здолбунові. Фірма маленька — троє осіб. У середу вони весь день розвозили містом замовлені меблі. З дев’ятої ранку до восьмої вечора об’їхали п’ять квартир і будинок. Учора місцеві дільничні пройшлися й опитали і замовників, і сусідів. Усі підтвердили, що бачили Костюка: він допомагав заносити меблі та сам їх збирав. Учора я особисто спілкувався з Костюком-старшим, ну, з прокурором. Він шокований, але не так через звинувачення, як через імовірну втрату роботи. Пообіцяв поговорити з братом, а сьогодні зранку надіслав мені довжелезний список людей, готових підтвердити і його, і братове алібі, і не лише на момент викрадення, але й упродовж трьох днів до того. У понеділок і вівторок Віталій Костюк не відлучався з роботи. Його брат працював над терміновим замовленням, отриманим у вихідні. У мене на руках три десятки телефонів і домашніх адрес, і цього достатньо, щоб простежити пересування обох Костюків із точністю до десяти хвилин. У них залізобетонне алібі, — Рома Цезарко зітхнув. — Мені шкода, чувак. Ми не туди риємо.
До цих його слів я гадав, що гірше мені вже бути не може. Думав, це вже дно, аж раптом воно розкололось, і я відчув, як це — втрачати останню надію. Шлунок підпер горлянку, і я наче полетів у прірву.
— Що тепер?
Ромич замислився, а потім заговорив, повільно й тягуче, так, мовби зважував кожне слово у долоні:
— Ти, мабуть, зненавидиш мене за те, що я скажу, та в цій ситуації найкраще — це чекати. Хай якою недосконалою здається тобі робота слідчих, але процедури, яких вони дотримуються, є найбільш ефективними з усього, що можна вдіяти. Це єдине, що, можливо, дасть результат.
— Ромич… — у відчаї прошепотів я.