– Здатні змінювати минуле?
Анна стрепенулася. Обличчям майнула безпорадна півпосмішка.
– Змінювати минуле? Ні. – Доки дівчина подумала, що бовкнула дурницю, і почала заливатися багрянцем, жінка серйозно пояснила: – Ти не змінюєш минуле, Руто. Це тобі лише здається. Тобто те, що ти робиш, звісно, можна інтерпретувати як зміну минулого, та насправді ти немовби переносиш своє теперішнє «я» в дещо відмінну версію реальності.
Рута затамувала подих і випустила повітря із протяжним прихриплим «хо-о-о». Дещо відмінна версія реальності?
– Ви хочете сказати, що існують мільйони… – дівчина затнулася, – чи мільярди?.. схожих світів, які розвиваються паралельно? І я можу між ними мандрувати? Переміщуватися вві сні? – Це звучало неправдоподібно й тупо. – Але якщо я, припустімо, перемістила себе в ось цю, типу, нову реальність, що сталося з тією версією мене, що залишилась у попередній? І я не розумію, як саме…
– Зачекай, – перебила Анна. – Не поспішай. Не існує ніяких паралельних світів. Реальність одна, – жінка на хвильку замислилася, – тобто як мені відомо, одна. Та, в якій ми зараз. У реальності є щось на кшталт підвального поверху, куди люди з надлишковими зв’язками між нейронами можуть потрапляти у снах, однак нічого поза цим. Ніяких паралельних світів.
– Але… тоді я геть заплуталася… – У півтемряві кав’ярні Рутині карі очі були темнішими, ніж зазвичай, аж синьо-чорними. – Як це? Як таке може бути взагалі?
Обоє замовкли. Дівчина, нервуючи, накручувала волосся на палець. Анна Чорнай, допиваючи каву, збиралася з думками.
– Багато речей у житті насправді не такі, якими нам здаються, – озвалася жінка. – Всі наші відчуття – це створені мозком симуляції, тому що ми не маємо безпосереднього доступу до реальності. Наш розум слугує матрицею, що отримує примітивні сигнали від органів чуттів і на їхній основі малює у свідомості картинку, але ця картинка, повторюся, лише симуляція реальності.
– Це звучить якось фантастично.
– Так, – погодилась Анна, – звучить фантастично, проте це не фантастика, і я просто зараз можу довести це. – Вона взялася порпатися в сумці, дістала сріблясту пудреницю із дзеркалом, відкрила її та повернула дзеркальце до Рути. – Сфокусуйся на лівому оці.
Дівчина спершу недовірливо глипнула на колишню вчительку, а тоді нахилилася до пудрениці та втупилась у ліве око.
– Тепер переведи погляд на праве око.
Рута слухняно перекинула погляд праворуч.
– Твої очні яблука рухаються, – чи то спитала, чи то ствердила жінка.
– Ну-у, так, – погодилася дівчина.
– Вони не можуть не рухатися. – Анна, не прибираючи дзеркальце, запитала: – Але чи бачиш ти рух своїх очей?
Рута все повторила: спершу пильно придивилася до лівого ока, потім сфокусувалася на правому.
– Ні.
– Коли ти переводиш погляд із лівого ока на праве й назад, ти не зауважуєш руху власних очних яблук. Очі рухаються, але ти не помічаєш цього. Наш мозок навмисно стирає проміжні зорові образи, що виникають під час руху очей. Як наслідок, ми періодично стаємо цілковито незрячими. Приблизно впродовж двох годин із кожного періоду неспання людина залишається сліпою, проте не знає цього. Це те, із чого я починала розмову: мозок значно складніший орган, ніж будь-хто може уявити, і що важливіше – він приховує свою роботу від нашої свідомості. Ми вважаємо, нібито бачимо єдиний стабільний світ, а насправді уявлення про цей світ конструюється щоразу заново, варто нам лиш повести очима.
ebooksa