Дівчина віддала дзеркальце та похитала головою в зачудуванні.
– Яка в тебе підсумкова з фізики? – несподівано запитала Анна.
– Оцінка?
– Так.
– Дев’ять, – Рута видала надломлений смішок, – але це така дуже нетверда дев’ятка.
– Ви проходили щось із квантової теорії?
Жінка напевне знала, що так. Запитання мало на меті з’ясувати, чи пам’ятає дівчина хоча б щось із вивченого.
– Ну, було щось наприкінці одинадцятого класу. – Рута зморщила носа, демонструючи, що фізика точно не належить до її найулюбленіших предметів.
Анна не зважала:
– Тоді, сподіваюсь, ти пригадуєш: якщо в інших розділах фізики який-небудь процес описують точним рівнянням і співвідносять із чітко визначеним законом, то у квантовій теорії ніщо не визначено чітко та ніщо зрозумілими рівняннями не описано. На квантовому рівні панують імовірності. Що це означає? Ну, наприклад, те, що ми не можемо встановити точне місцезнаходження електрона, можемо лише розрахувати ймовірність, із якою він опиниться в тій чи тій точці. І це не проблема розрахунків, це фундаментальна властивість квантових об’єктів: електрон неначе розмазаний у просторі, перебуває в усіх точках одночасно й тільки в разі взаємодії з іншою елементарною частинкою має вияви в конкретному місці. – Сухі від утоми Аннині очі поволі затягувала червонувата імла. – Щось подібне з реальністю. Вона єдина, проте на фундаментальному рівні – невизначена. Розмита, наче електрон. Шляхом взаємодії між людьми, а також між людьми та середовищем, реальність набуває конкретних властивостей і тим самим реалізує найбільш імовірний сценарій майбутнього. Це нормальний порядок речей. Принаймні так це бачив професор Райнер. Одначе люди з аномальними мізками, в яких забагато нейронних зв’язків, можуть виявляти або… – вона замахала долонею, добираючи більш влучне слово, – або активувати дещо відмінну версію реальності, яка за звичайних умов відзначалася меншою ймовірністю появи. Розумієш?
Рута майже зліпила з видиху «так», але не промовила його. Вона й розуміла (бо вже проходила через це), й не розуміла водночас. Анна докинула:
– Ось простіший приклад. Квантова теорія стверджує, що цеглина – це переважно порожнеча. Чи означає це, що ми повинні поводитись інакше, коли хтось кидає нам цеглину в голову? Звісно ні. Але цеглина – це переважно порожнеча. – Аналогія була відверто так собі, проте на кращу жінка не спромоглася. – Те саме з матеріальним світом. Він насправді зовсім не такий, яким його малює людський мозок, але чи мусимо ми через це поводитись якось інакше? Навряд.
Останні дві фрази дівчина пропустила повз вуха. Аннина історія здавалась якоюсь невикінченою, перед внутрішнім зором Рути одне підступне запитання із запаморочливою швидкістю заступало інше, й тому в голові гуло, мов у потривоженому гнізді шершнів.
– Я залишилася в Геттінгені ще на рік, – додала жінка. – Стала водночас і дослідницею, і об’єктом досліджень.
На кілька секунд у залі повисла цілковита тиша.
Рута несамовито супилася, намагаючись зосередитися на чомусь одному, але щойно хапалася за якусь думку, слова, якими могла її передати, збігали, наче вода між пальцями. Зрештою їй вдалося вчепитися за важливу неув’язку, після чого, не припиняючи морщити лоба, дівчина скоромовкою проторохтіла:
– Звідки професор дізнався про вас? Як він з’ясував, що ви особлива?
– Так само, як і я дізналася про тебе, – відповіла Анна.
Рута втупилась у порожнечу. А й справді… До цієї миті дівчина вважала, що це через зустріч із Яковом Демидовичем, а тоді враз пригадала візит Анни Ігорівни до реанімації, те, як учителька дивилася на неї на похороні, дивакуваті й недоречні розпитування на перервах у школі.
– А як ви дізналися про мене?