– Саме це й означає, – жінка мовби видихнула ці слова. – Та й як їм виникнути? Ти не проживаєш нову реальність, ти просто переміщуєшся в неї.
– Отже, ви не пам’ятаєте… – Рута затнулася. Нісенітниця: неможливо пам’ятати чи не пам’ятати те, що не переживав. Вона виправилася: – Тобто ви не знаєте нічого з того, що відбулося протягом тих двох років? І якби, прокинувшись, ви несподівано виявили, що щось непоправне трапилося з…
Анна зупинила її поглядом.
– Так. Усе правильно. Упродовж двох років сталося кілька подій, про які мені нічого не було відомо, і це створювало певні незручності, але…
Дівчина, мотнувши головою так, що волосся розмаялося перед обличчям, знову перебила її.
– Я не про те. Ця ваша здатність, – вона говорила так, ніби всі пояснення Анни її не стосувалися, – породжує цілу купу неув’язок, і парадоксів, і ситуацій, як, наприклад, у мене з Яковом Демидовичем. І ви стверджуєте, що таких, як ви, багато. Двадцять п’ятеро на кожну сотню тисяч – це ж немало, чи не так? Тож… – Рута аж похлинулася від хвилювання. – Як узагалі реальність тримається купи? Як усе це узгодиться, коли декілька особливих спробують змінити одну й ту саму подію водночас? А як щодо тих, поруч із ким немає професора Райнера, тобто того, хто може пояснити, що робиться? Чому я не знаходжу істеричних постів у соцмережах про те, що хтось прокинувся вранці, визирнув у вікно, а там – рідна тітка, яка померла три роки тому?
Постукуючи пальцями по жовтому «Молескіну», жінка потягнулася розгубленим поглядом за вікно. Дощ припинився, проте випогоджуватися, схоже, не збиралося. Хмари сунули низько й, чіпляючись за гілля дерев обабіч Відінської, розпадалися на клапті важкого сизого туману. Добре знайома вулиця видавалася моторошною та цілковито незнайомою. Поодинокі авто, що повертали на Степана Бандери, то розчинялися, то несподівано виринали із сірої мли.
Анна протяжно зітхнула.
– Ось ми й підійшли до найважливішого, Руто. Ніщо не дається просто так. Безжальний світ завжди знайде спосіб помститися.
Поки дівчина розмірковувала, чи варто сприймати останню фразу буквально, телефон знову ожив і під супровід оглушливого дзижчання поповз до краю стола. Рута, не дивлячись, схопила його та вимкнула звук. Коли вона звела очі, Анна дуже тихо, але твердо наказала:
– Розкажи мені про свої сни.
Рута втупилася в неї невидющими очима. Наче й дивилася перед собою, проте погляд не досягав Анни, нібито поміж ними раптом опустилася непрозора запона, й дівчина знала, що Анна все ще сидить з того боку стола, чула її, але більше не бачила.
– Ви ж уже все розповіли, – спробувала ухилитись вона. – У мене десь так само. Спочатку сни-спогади, потім кілька днів сниться, мовби я блукаю безлюдним, покинутим містом.
Це було зовсім не те, про що запитувала Анна. Точно не про безлюдні міста.
– Часто сниться щось із минулого?
Голос жінки змінився. Напевно, уперше за весь час розмови вона по-справжньому розкрилася. На коротку мить Рута побачила її наскрізь, побачила, як насподі слизьким клубком згорнувся страх і як цей страх поволі підводить свою огидну голову.
– Останнім часом так, – відповіла дівчина.
– Ти контролюєш себе? – промовляючи, Анна час від часу кривила губи, ніби заковтнула риболовний гачок і в проміжках між словами смикала за нього. – Тобто ці сни усвідомлені?
– Спочатку ні. Я лише спостерігала. А потім щось сталось, я перенервувалася й начебто опинилась у власному тілі. Таких снів було тільки два, тому… я не знаю.
– Ти щось змінювала в них?
ebooksa