Обличчя колишньої вчительки підсвітила загадкова усмішка.
– Бо за останні кілька років ти не раз підправляла реальність або, якщо тобі так зрозуміліше, змінювала минуле.
Рута вирячилася.
– За останні кілька років? Але я лише раз… ну, два…
Анна взялася перераховувати:
– Контрольна з біології наприкінці десятого класу. З якоїсь причини ти прийшла на неї зовсім неготовою. Я поставила сім, та й то з великою натяжкою, але згодом у журналі оцінка стала дев’яткою. В якомусь зі снів ти переграла цей епізод і навіть не зауважила, що щось змінилося. Я також раз чи двічі бачила, що у нас вдома з’являються книги, які Яків давав тобі почитати, хоча була певна, що ти не заходила, а Яків не приносив їх зі школи. Я знаю, є багато чого, про що мені не відомо, інакше ти б так спокійно мене не вислуховувала.
– Я не… – Дівчина притисла пальці до скронь, немов від спалаху різкого болю.
– Розслабся, – мовила Анна, – я сама пропускаю повз увагу такі дрібниці. Ці зміни надто дріб’язкові та майже завжди випадкові, ми створюємо їх, навіть не входячи в усвідомлене сновидіння. Ти просто думаєш про щось перед сном, непомітно для самої себе змінюєш цю деталь уві сні, а на ранок прокидаєшся у підкоригованій версії реальності, здебільшого не усвідомлюючи змін, які спричинила. Саме так професор Райнер дізнався про мене. Його тест був не для перевірки знань, а чимось на кшталт пастки для особливих. Райнер навмисно перекручував результати, писав усіляку маячню, аби якнайдошкульніше зачепити, а на ранок перевіряв тести по-новому. Якщо тест змінювався, отже… – жінка звела й опустила брови, – ну, ти розумієш: це означало, що приманка спрацювала, і він запрошував студента на стажування до Медичного центру Геттінгена.
У Рутиній голові нарешті оформилося кілька осмислених запитань безпосередньо про її сни, вона вже навіть розтулила рота, проте Анна її випередила:
– Добре, що ти запитала, бо це підводить нас до другої частини цієї історії.
Дівчина так і застигла із роззявленим ротом.
– Це не все?
– Звісно, не все, – Анна аж руками змахнула. – Далеко не все.
– Окей. – Рута відставила вбік схололий капучино. – Я слухаю.
– Ернст Райнер припускав, що мутації, які унеможливлюють відсікання неактивних дендритів у дитинстві, трапляються доволі часто. На основі тих своїх фокусів із тестами він визначив, що необхідний набір мутантних генів є в середньому в двадцяти п’яти осіб на сотню тисяч населення. Але ми – маю на увазі мене, тебе й самого Райнера – вирізняємося навіть серед них. Серед усіх цих особливих.
– Чим? – Рутине дихання несамохіть пришвидшилося.
– Ми пам’ятаємо.
– Що пам’ятаємо? – не зрозуміла дівчина.
– Те, що було до перенесення. Усе, що відбувалося до того, як… – жінка зобразила пальцями лапки,– «минуле змінилося».
– А інші?
ebooksa