Рута подумки порахувала.
– Уже п’ять ночей. Але я не всі ночі спала.
– О-ох, – видихнула Анна.
Серцебиття посилилося так, що відлунювало на шкірі вилиць, зубах і навіть на кінчику язика.
– Що? – насторожилася Рута.
– Я довго вагалася, чи кликати тебе на цю зустріч, – заговорила Анна. – На похороні Якова я стояла й бачила тільки тебе. Я вже вирішила, що поверну його. Просто не могла інакше. Яків був хорошим чоловіком. – Вона сіпнулася, злякавшись власних слів. – Він є хорошим чоловіком. Він ідеальний. Ми стільки пережили разом, і я не змирилася б із такою безглуздою смертю. Я виявилася цілком неготовою відпустити його, я… – голос був такий, наче Анна плаче, проте очі залишалися сухими. – Тож я дивилася на тебе й міркувала, чи ти пам’ятатимеш його смерть. Я вже знала, що ти здатна змінювати минуле, і намагалася збагнути, чи тобі відомо, що породжені у твоїх сновидіннях зміни стають реальністю. Я силкувалася придумати, як діятиму, коли за кілька днів або тижнів ти зустрінеш мого чоловіка на вулиці, живого й неушкодженого, і згадаєш, як бачила його у труні.
У Рути від почутого на шкірі виступили пухирці. Анна відвела погляд і втупилась у вимкнений телевізор за спиною дівчини.
– Учора, коли Яків схвильовано переповідав мені, що трапилося перед «Златою Плазою», я попервах злякалася та вирішила не втручатися. Я приблизно уявляла, як ти почуваєшся, припускала, що ти вважаєш себе божевільною, і малодушно вирішила, що зачаїтися й удати, ніби нічого не відбувається, – це найліпше з того, що я можу зробити. Лише через кілька годин, заспокоївшись, я усвідомила, що це неправильно. Нечесно. Я мушу застерегти тебе. І це, безперечно, найважливіша причина, чому я тут.
– Застерегти від чого? – У Рути здибилися волосинки на передпліччях.
– Не роби цього.
Дівчина розтулила рота, щоб запитати, чого саме не робити, але так і стулила його, не видавши жодного звуку. Вона чудово розуміла. Вони обоє розуміли.
– Більше ніколи не роби цього, – із притиском повторила Анна. – Скасування вагітності – це серйозно. Обов’язково поїдь кудись. Протягом наступного місяця намагайся якомога менше спати, заводь будильник що дві години, тікай від них уві сні, а потім, коли темрява відступить, а істоти не з’являтимуться в снах, забудь про те, що накоїла. І більше ніколи – ніколи! – так не роби.
Рута подумала про матір, про Інді. Згадала Іллю Ісаєва.
– Але якщо я…
– Ні! – несподівано запекло вигукнула жінка. – Благаю тебе: не треба! Не грайся з вогнем! Це небезпечно!
– Звідки ви знаєте?
Аннині очі стали неживі.
– Облиш минуле, – владно наполягала вона. – Ніякі жертви не виправлять того, що вже сталося. Ти повинна навчитися жити, пам’ятаючи минуле, але не змінюючи його. Ти маєш навчитися жити з помилками – не відпускати їх, не шукати ефемерного полегшення, просто жити далі, давши спокій тому, що відбулося. – Жінка помовчала. – Нікому не буде діла до всього, що ти назмінювала, якщо не буде тебе.
– АЛЕ ЧОМУ?! – скрикнула Рута. Відлуння власного голосу вдарило її, дівчина втягнула шию між пліч і заговорила тихше, проте так само гаряче: – Ви ж робили те саме! Ви щойно розповіли мені, як одним махом обнулили аж два роки свого життя! І ви… ви повернули Якова Демидовича! Чому мені не можна?!
Анна засміялася сміхом людини, яку життя вже нічим не здивує.
ebooksa