– Послухай: людей, які під час сну прослизають між волокнами реальності, немало. Твоя унікальність у тому, що ти – одна з небагатьох, хто пам’ятає це. Тобто ти прослизаєш усвідомлено. Проблема в тому, що внаслідок таких твоїх дій у текстурі реальності утворюються парадоксальні вузли. Ти сама це збагнула, бо продукуєш ситуації, які суперечать логіці Всесвіту. Тому Всесвіт намагається тебе позбутися. Ти наче вірус, який ламає усталений порядок речей, а істоти, що переслідують тебе вві сні, – це агенти імунної системи Всесвіту. Якщо зумовлені тобою зміни незначні – скажімо, переписана контрольна, – наслідків не буде. Якщо ж ти змінила щось справді важливе, істоти не відчепляться і переслідуватимуть, і силкуватимуться знищити тебе, бо ти для них – лише груба помилка у структурі реальності.
Рута не зводила з неї погляду. Анна не зупинялася:
– Так, вісім років тому я повернулася до Якова, для цього скасувавши зовсім несуттєву деталь: я просто не подала документи до ординатуру. І після цього почалося справжнє божевілля. Я не спала тижнями, а закунявши на мить, мусила втікати від потвор із маслянистими очима, що лізли до мене з усіх кутків. Я сказала Якову, що мене гнітить Київ, і ми перебралися до Рівного. Він улаштувалися на роботу в дванадцяту школу, я пішла на другу вищу в РДГУ й стала вчителем біології (працювати лікарем не хотіла). За кілька днів, мабуть, десь за тиждень, істоти дісталися Рівного. Я засинала, опинялась у зруйнованому Рівному й відчувала, як вони нишпорять, шукаючи мене. Істот було менше, ніж у Києві, і вони видавалися не такими ошалілими, та однаково дошкуляли й однієї ночі ледь не загнали мене в пастку. Після того я переконала Якова, що нам слід вирушити в подорож. Я ненавиджу автостоп, однак упродовж двох наступних місяців, аж до початку навчального року, ми вешталися Європою, начеб якісь волоцюги. Ночували в найдешевших хостелах, іноді в наметах при дорозі. Я тоді споживала більше кави й цигарок, аніж кисню, і зрештою ті потвори зникли. – Анна кахикнула. – Зрідка вони навідуються – здебільшого коли ночую в Києві, – але досі мені вдавалось уникати їх. Припускаю, що саме переїзд відіграв вирішальну роль: я вирвалась із середовища тих, на чиєму житті позначилися заподіяні мною зміни. Поволі здійняті брижі вляглися. Всесвіт угамувався та більше не вистежує мене ночами. Принаймні не так агресивно.
– Але ж Яків… – пошепки витиснула Рута.
Анна повільно покивала. Так, повернення Якова – це не скасування вступу до ординатури.
– Я вже пояснила: я не могла інакше. І добре знала, на що зважуюся. Я дочекалася кінця навчального року, перемістилася вві сні в той жахливий день і пішла на прогулянку з Данте замість Якова. – Жінка взялася до крові скушувати нижню губу. – Я підготувалася. Все продумала. Упродовж першого тижня не спала взагалі. Лише раз випадково задрімала, після чого десятки істот, і ти серед них, мерщій накинулися на мене. Темрява була повсюди, мене неначе куполом накрило, і… Це страшно. Я якимось дивом випірнула зі сну за мить до того, як пітьма задушила мене. Потім ми вибралися на відпочинок. Яків не любить спекотних країн і курортів, тож ми купили тур Ісландією. Це далеко, аж за океаном, я вважала, що буду там у відносній безпеці, й розслабилася, заснула першого ж дня перед басейном, і… – Аннин голос став майже по-дитячому писклявим, – я помилилася. Вони знайшли мене навіть там. З’явилися майже миттєво. У четвер ми повернулися до Рівного, і відтоді я не склепила очей і на мить. Та блін, я нормально не спала вже понад два тижні.
Дивлячись на неї, дівчина відчувала якесь неприємне холодне ворушіння в животі. Далі Анна говорила ніби сама до себе:
– Світ по той бік сну здається реальним. Гадаю, він і є реальним. Щось на кшталт підвалин світобудови, куди ми з тобою завдяки рідкісній комбінації мутантних генів можемо потрапляти. Ось тільки нам слід робити все для того, щоб туди не потрапляти. – Вона зиркнула на Руту потемнілим від страху поглядом. – Я думаю, ніхто не пише про рідних тіток, що постали з могили, через те, що Всесвіт із високою ефективністю позбавляється всіх, хто спричиняє брижі на його поверхні. Усіх, хто може таке писати, розчавлює чорнота.
У голові дівчини проскочило лячне запитання, і вона поквапилась озвучити його, доки страх, що завирував у череві, не примусив її замовкнути:
– Якщо істоти дістануть вас уві сні, ви помрете?
Анна жодної миті не вагалася:
– Так.
Рута зіщулилася, начебто хтось поклав крижану долоню їй на зашийок.
– Я про те, який це матиме вигляд у реальному світі? Наприклад, якщо я вві сні зіскочу з даху десятиповерхівки, що зі мною станеться? Батьки на ранок знайдуть у ліжку відбивну?
– Ти просто не прокинешся, – відповіла жінка. – Помреш уві сні.
– Ви впевнені? – Дівчина не мала підстав сумніватися в почутому, однак пам’ятала екзистенційний жах, що розпеченими голками прошив тіло, щойно відро відкотилося від ніг і вона, відчайдушно дриґаючи ногами, повиснула на нейлоновій скакалці посеред шкільного туалету. Тож приголомшливе усвідомлення, що вона вже кілька разів могла померти – ось так сконати вві сні – здавалося категорично неприйнятним. Руті не вдавалося просто взяти та впустити цю думку в себе. – У вас у Німеччині хтось уже помирав? Ви бачили це на власні очі?
– Знаєш, що таке СРСД? – похмуро запитала Анна.
– Ні. Що це?
– Синдром раптової смерті дорослих. Може, ти чула про синдром раптової смерті немовляти – це коли в дитини віком до одного року без жодної причини вві сні зупиняється дихання. На сьогодні ж медики наполягають на введенні нового терміна: синдром раптової смерті дорослого. СРСД охоплює всі випадки загибелі дорослих людей без видимих на те причин, і їх чимало. Щодо України не знаю, але в самій тільки Німеччині дві тисячі десятого року зафіксовано понад три тисячі випадків. Смерть зазвичай настає під час сну внаслідок зупинки серця або дихання, і під час розтину не виявляють ніяких відхилень. Професор Райнер припускав, що абсолютну більшість цих смертей варто пояснювати дією «імунної системи Всесвіту».
У Рути знову виникло відчуття, мовби клітини в її мозку закипають.
ebooksa