Але в тому то й річ. Це лише слова. Анна Ігорівна врятувала від студента-вбивці свого чоловіка й не схоже, щоб жалкувала про це. Звісно, вона була виснажена й зацькована, але жива. Якщо вдалося їй, чому не може вдатися Руті? Нехай доведеться тривалий час утікати від істот. Нехай минуть роки, доки вона їх остаточно спекається. А п’янке відчуття жертовності лише підхльоскувало, додавало рішучості. Вона мусить зробити це. Не заради себе, а заради сестри.
Бо важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються.
Рута повернулася набік, згорнулася калачиком і подумки перемістилася в той день, коли загинув Ілля. Понеділок, 20 травня. Уранці вона не пішла до школи, півдня провела в парку на Пагорбі Слави, після обіду мати розповіла Григорові, що їхня донька завагітніла, батько нагримав на неї, і тоді Рута втекла й до пізньої ночі блукала містом. Ще той деньок видався. Дівчина морщила носа та копирсалась у спогадах, обираючи яскравий момент, який слугував би відправною точкою для входження у сновидіння, коли раптом широко розплющила очі й безгучно, самими губами, витиснула розпачливе: бляха!.. Рута зненацька збагнула, що в цій версії реальності вже не була вагітною, а отже, той понеділок минув інакше, і їй не відомо як. Тож тепер вона навіть не уявляє, за що чіплятися, що змінювати та як це все позначиться на реальності. Єдине, чого залишалася певна: приблизно о п’ятій годині вечора навпроти магазину «Сапсан» Лара збив на смерть Іллю Ісаєва. Дівчина невесело посміхнулася, зміркувавши, що розуміє тепер, чому Всесвіт так прагне її позбутися, а тоді, знову наморщивши лоба, взялася гадати, що все-таки відбулося того понеділка. Якщо вона не була вагітна, то мала би провести весь день у школі. Останнім уроком була історія України. Напевно, вона досиділа до кінця, а по завершенню рушила додому, і це означає…
Рута заплющила очі й вибудувала в уяві найбільш імовірне закінчення того навчального дня: п’ять по третій, лунає дзвоник, вона збирається, виходить із класу та спускається до вестибюля. Штовхає двері на пружинах, на мить зупиняється на шкільному ґанку та мружиться на сонце. Небо затягує хмарами. Неймовірно парить. Насамкінець вона збігає сходами на подвір’я, повертає на Грушевського та йде додому.
Стоп. А тепер усе спочатку.
П’ять по третій, лунає дзвоник, вона виходить з кабінету історії та спускається до вестибюля…
Дівчина прокручувала в голові цей епізод, аж поки не відчула, як свідомість, немовби скинутий у воду якір, занурюється в темні глибини сну.
71
«Ти куди?»
Дівчат оминула група їхніх однокласників, Рута провела їх поглядом і тільки після того відповіла:
«Маю справи».
«Які?» – Іванка Бадалян, ледь схиливши голову, вигнула брову.
«Треба дещо владнати», – викручувалася Рута.
«Що владнати?» – не відступалася Бадалян.
Цього разу Рута промовчала. Іванка зробила очі, як у кота зі «Шрека», та попросилася:
«Можна я з тобою?»
Рута глянула на телефон – 15:08, у неї приблизно дві години, – і ухильно промовила:
«Ти збиралася додому».
Іванка випнула підборіддя.
«Ти теж».