Викрадач тіней

— Відкрий цей ящик і побачиш. У мене для тебе подарунок.

Я ступив три кроки вперед, тінь посторонилася.

— Не цей, що зверху, ти його вже відкривав, візьми той, що нижче.

Я послухався. Зняв верхній ящик і дістав нижній. Він був заповнений фотографіями, яких я раніше не бачив: то були мої дитячі фотографії, коли я ще був немовлям. Я був схожий на великого зморщеного огірка, щоправда, не такого зеленого і з очима. Вигляд я мав не надто гарний, і подарунок такий мені не сподобався.

— Дивися далі! — наполягала тінь.

На наступній фотографії тато тримав мене на руках, він дивився на мене й усміхався, я ніколи не бачив, щоб він так усміхався. Я підійшов до вікна, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Його обличчя світилося щастям, як і в день весілля.

— Бачиш, — прошелестіла тінь, — він любив тебе аж від народження. Можливо, йому бракувало слів, щоб тобі це сказати, але фотографія промовистіша за всі гарні фрази, які ти хотів би почути.

Я розглядав фотографію. Як приємно бачити себе на руках у батька! Я поклав її до кишені піжами, щоб вона завжди була зі мною.

— А тепер сідай, нам треба поговорити, — скомандувала тінь.

Я сів на підлогу, схрестивши ноги. Тінь теж сіла по-турецьки навпроти, мені здавалося, що вона сидить до мене спиною, але то так падав місячний промінь.

— Ти маєш рідкісний дар і маєш з нього користатися, навіть якщо це тебе лякає.

— А для чого?

— Тобі ж приємно було побачити те фото?

Не знаю, чи «приємно» було саме тим словом, але батькова фотографія неабияк мене підбадьорила. Я стенув плечима. Мені подумалося, що коли вже він не давав про себе знати відтоді, як пішов від нас, певно, на те були вагомі причини. Любов не зникає за кілька місяців, звісно, вона ще в нього лишилася.

— Атож, — провадила тінь, ніби прочитала мої думки. — Відшукай для кожного з тих, тінь кого ти запозичиш, невеличкий промінчик світла, що зігріє їхнє життя, прихований клаптик пам’яті, це все, що ми в тебе просимо.

— Ми?

— Ми — це тіні, — прошелестіла та, з якою я розмовляв.

— Ти справді моя тінь? — перепитав я.

— Твоя, Івова, Люкова, Маркесова, яке це має значення, скажімо так, мене обрали від класу.

Я всміхнувся, бо зрозумів, про що вона.