Викрадач тіней

Іржава табличка все ще теліпалася на ланцюзі. Із фрази «Стороннім вхід заборонено» можна було прочитати лише літери «р» та «з». Я переступив через неї, штовхнув залізні двері, роз’їдений сіллю замок яких давно струхлявів, і піднявся на оглядовий майданчик. Східці, здавалося, поменшали, колись вони були ніби вищі. Сходами я піднявся на верхівку, скло було ціле, тільки чорне від бруду. Я протер його кулаками, приклав очі до двох кружалець, що були, як лінзи бінокля, націлених у моє минуле. Нога за щось перечепилася. На підлозі під шаром пилюки лежала дерев’яна коробка. Я схилився й відкрив її.

Усередині лежав старий повітряний змій. Снасть була ціла, а папір на ладан дихав. Я витягнув птаха й дуже обережно почав гладити його крила. Потім зазирнув усередину коробки, і мені аж подих перехопило: цівкою піску було намальовано півсерця, а поряд лежав згорнений аркуш паперу. Я розгорнув його й прочитав:

«Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав обіцянки й не приїхав. Повітряний змій помер, я його поховала тут. Можливо, ти колись повернешся та знайдеш його».

Унизу стояв підпис «Клеа».

Сорок метрів мотузки були змотані надзвичайно ретельно. Я повернувся на пляж, розклав змія-орла на піску й зібрав дерев’яні палички, перевірив вузол, яким була зв’язана вся конструкція, розмотав п’ять метрів мотузки й побіг супроти вітру.

Крила орла напнулися, він крутнувся ліворуч, потім праворуч, і злетів у небо. Я намагався виписувати ним «5» та вісімки, але діряві напиначки погано слухалися моїх команд. Я трохи попустив мотузку, і змій піднявся вище. Його тінь витанцьовувала на піску, і той танець мене заворожував. Я відчув, як десь аж із глибин мого дитинства піднімається й охоплює мене нестримний, незрівнянний сміх, наче музика віолончелі.

Що сталося з моєю подругою на одне літо, дівчинкою, якій я без вагань довірив усі мої таємниці, бо вона не могла їх почути?

«Я заплющив очі: ми бігли так, що дух перехоплювало, а повітряний змій-орел тягнув нас уперед. Ти вміла ним маніпулювати ліпше за інших, і часто люди спинялися, щоб помилуватися твоєю вправністю. Скільки разів я брав тебе за руку на цьому-таки місці? Що з тобою сталося? Де ти тепер? На якому пляжі проводиш літо?»

— У що ти граєшся?

Я не почув, як підкрався Люк.

— Грається з повітряним змієм, — пояснила Софі. — Можна спробувати? — запитала вона, тягнучись до мотузки.

Вона відібрала в мене змія, перш ніж я встиг зреагувати. Повітряний змій зробив поворот і під прямим кутом полетів на землю. Вдарившись об пісок, він розбився.

— Ой, мені шкода, — перепросила Софі, — я не дуже вправна.

Я кинувся туди, де впав мій змій. Поперечки його зламалися, крила загнулися на тіло й розлетілися на друзки. Вигляд він мав жалюгідний. Я присів і взяв його до рук.

— Не роби такого вигляду, ще трохи — і ти заплачеш, — сказала Софі. — Це лише старий повітряний змій, як хочеш, можемо піти й купити тобі нового.

Я нічого не відказав. Можливо, тому що було б зрадою розповісти їй про Клеа. Дитяче кохання священне, ніхто не може його в когось відібрати. Воно навіки поселяється в глибині душі. Але достатньо спогаду, щоб воно зринуло на поверхню, навіть із потрощеними крилами. Я згорнув тканину й змотав мотузок. Попросивши Люка та Софі зачекати, я відніс змія на маяк. Піднявшись на башту, я поклав його назад до коробки, перепросивши. Закривши коробку, я по-дурному почав плакати, неспроможний стримати сльози.

Коли я повернувся до Софі, то не міг сказати їй ані слова.

— У тебе червоні очі, — пробурмотіла вона, обіймаючи мене. — Це вийшло цілком випадково, я не хотіла його ламати…

— Знаю, — відказав я. — Це спогад, він тихо спочивав на маяку, я не повинен був його будити.

— Не знаю, про що ти кажеш, але бачу, що тебе це дуже засмучує. Якби ти мені розповів… ми могли б пройтися далі, тільки ти і я. Відколи ми прийшли на цей пляж, я відчуваю, ніби втратила тебе, ти наче десь в іншому місці.