Твердиня

Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.

— Нічого…

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.

— Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться кривою і перелом нагадуватиме про себе болем до самої старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив передати містер Х’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно промовив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — спитала Сатомі.

— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигнали, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони є у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», згущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.

«У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти куди заманеться? — примружив око хлопець.

— Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на зап’ясток і застібнув замок. Тієї ж миті лампочка спалахнула. Секунд десять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, як і та, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув браслет. Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасться розстебнути без спеціального ключа.

Ґрем, Сатомі і Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

— Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — проте є одне обмеження стосовно вашого пересування по Паїтіті.