Твердиня

Відлуння кроків не було. Чорні камені у незнаний спосіб поглинали всі звуки.

Мешканці Паїтіті називали ці ходи підземними, а надра Паїтіті — підземеллям, хоча, говорячи строго, галереї були над землею, у товщі Твердині. Водночас, зважаючи на пітьму, що царювала в надрах споруди, а також на задушливу печерну важкість, що сковувала груди, щойно ти сходив з верхньої тераси в глиб Паїтіті, прикметник «підземні» якнайкраще пасував тим ходам.

Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) і два рівні ходів зі складськими приміщеннями (чимало стояли незайнятими, проте більшість були закриті розсувними дверима з прозорого пластику і магнітним картковим замком). По дорозі хлопець зазирнув у п’ять таких кімнат; у чотирьох із них один на одному розташувались ящики з чорними скельними уламками (на кожному висів шматок картону з цифрами і написами, схожий на етикетку на брендових джинсах), і тільки одна кімната була заставлена гірничодобувним обладнанням — переважно понівеченим.

Усі переходи освітлювались стаціонарними лампами.

Досягаючи розвилок, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому досягне глибинних рівнів найшвидше. Коли спусків не було, або усі були пологими, він ставав спиною до проходу, яким збирався спускатися і фотографував «розв’язку» так, щоб хід, яким треба буде повертатись, був точно по центру знімка. Він сподівався, що по дорозі назад матиме достатньо часу, щоб звірятися з фотографіями.

Невдовзі Сьома опинився у залі з «тривимірною» підлогою і застиг у нерішучості. В холі було темно, і він зауважив щонайменше десять ходів, які відгалужувались по периметру. Вибрав перший справа і продовжив спуск.

Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялись обривки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавились від надмірного виділення тепла. Траплялись кімнати, правда, зовсім крихітні, наче келії монахів-самітників, і порожні. Галерея звужувалась, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, і неухильно сповзала вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулись по всій її довжині.

Діставшися чергової розвилки, Сьома вирішив піти праворуч і надалі повертати лише направо (стіни стали цілковито безформними, і фотографування йому більше не допоможе). Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг не заблукати в лабіринті.

Після третього чи четвертого розгалуження хлопець (як і слід було очікувати) вперся в глухий кут.

«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»

Коридор обривався глухою, ледь вдавленою стіною, так, наче гігантський кам’яний черв’як (…якщо він гризе камінь, його треба називати кам’яним, хіба ні?), що прогриз його, доповз до цього місця і здох. Лампи доходили практично до кінця галереї (принаймні світла вистачало, щоб бачити глухий кут, не наближаючися).

Сьома розвернувся і пошкутильгав назад до попередньої розвилки. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження справа, заглушаючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Але ноги самі несли хлопця вперед.

Десь через тридцять кроків коридор вирівнявся і поширшав. І в самому кінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика і спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачив нічого. Світлова сфера тягнулася вздовж коридору і… розчинялася в мороці, з якого тягнуло холодом.

Нерви знов пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не звертати на стукіт у грудях уваги. Стуливши губи (ліва рука на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте реально не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку і помахав долонею.

Нічого. Світло не ввімкнулося.

Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його у пітьму. З чорноти надійшло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав по галереї.

Все, як і було, — темрява.

І тоді, відважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою тихо клацнуло і простір на три метри спереду і ззаду затопило яскравим світлом лампи, підвішеної під стелю просто посередині коридору.