Золото.
Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.
«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість спостерігати
Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити і впізнав малюнок.
— Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.
Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах, сувенірах. Всюди той самий малюнок: бородатий чоловік у латах, що стискає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці. Ця ілюстрація без змін проходить через усі культури, що населяли захід Південної Америки до прибуття іспанців.
Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? Навряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» зображення Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи був він богом узагалі? Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бути кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.
Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.
Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не поступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів із золота, що валялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише
Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. Його кольнуло відчуття дежавю, він почувався Франциском Пісарро, який постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.
Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилося. Він підніс їх до очей і розгледів на подушечках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившися, Сьома побачив, що плита вкрита товстим шаром незайманої порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, і до чого б не торкався, відчував під пальцями пилюку. В «золоту» кімнату багато тижнів (якщо не місяців) ніхто не заходив.
Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа (та й та, здається, от-от згасне), зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна «етажерка» має індивідуальне джерело світла. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, але носяться з убогими каменюками?
А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець відчув, що далі по коридору, в іще глибших надрах, є дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати незчисленні багатства Твердині.
Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (
Клац! Світло. Клац! Темрява…
Через збудження й перенасичення враженнями Сьома проґавив критично важливий момент. Незважаючи на виняткову прозірливість, росіянин не подумав, що датчик руху, який посилає сигнал на причеплений під стелею світильник, з легкістю може відсилати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, що стоїть під навісом на горішній терасі. У той момент, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами і продовжив спуск по галереї, один із вартових-перуанців знавісніло грюкав у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий з автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком уже мчав углиб Твердині, збираючися затримати порушника…
Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.
Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, але обкладений світлим каменем. А ще з приміщення надходило химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла, як планктон, що фосфоресціює, наповнює люмінесценцією води океану. Хлопець завмер, почекавши, поки згасне лампа над головою, і переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.
Кілька кроків, і Сьома потрапив у кімнату з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лише де-не-де на стінах та стелі траплялися жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.
На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.
ebooksa