Твердиня

Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не продовжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаціях. Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: геолог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознавця чи спеціаліста по древнім писемностям. Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вченими в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти: Віктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців, не носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, колишні найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУ: вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владою. Головний над усіма — Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці на чолі з Кіспе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покидати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці повний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бійців Кіспе безупинно — і вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терасі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий перебуває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби і (гадаю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині — сторожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), — це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок — шість чоловік… не рахуючи нас, звісно.

— Звідки ти все це знаєш? — не зміг стримати подиву Семен.

— Я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підземеллі і студіює довідники з фізики.

— Ти нарвешся. За нами спостерігають.

Левко скривився:

— Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, полізла у катакомби і щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який тут усім заправляє?

Росіянин прикусив губу:

— О’кей, що ти хочеш від мене?

— Допоможи нейтралізувати їх усіх. — Левко ненавидів себе за благальні нотки, що плакучою скрипкою полискували у голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину. — Без Сьоми йому не впоратися.

Семен несвідомо замотав головою з боку в бік.

— Ти думаєш, це так просто?

Не встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручуючи стратегії на багато ходів уперед. «Теоретично стрільців і перуанців можна заблокувати у підземеллі… вони поза грою…. вчених можна не брати до уваги… як і мачігуенга (попри те що каменярі сплять на терасі) … якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон… Джейсон… який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім, скажімо, податись у вилазку… в результаті — за інших сприятливих умов — маємо лише двох перуанців…»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами.

«Дерево. Чорт!»

— Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

Левко не дурень. Звісно, він петрає не так швидко, як Семен, і тримає в голові значно менше, але все чудово схоплює. Українець усвідомлював, що мусить припинити спілкування Семена з Джейсоном, відчував, наскільки це небезпечно… загрозливо для них усіх. І заразом хлопець розумів, що єдиний реальний спосіб, яким він може це зробити, — забрати Сьому з Паїтіті.

— Потрібно все гарно зважити, я не можу так зразу щось запропонувати, але…

«ДЕРЕВО!»